155
В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,
Ми входу й виходу дарма шукаєм.
Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми
У нього входимо й куди зникаєм.
156
Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.
Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!
Спіши на зіллячко весняне надивиться,
Бо завтра й на тобі підійметься травиця!
157
Безглуздо мучити себе самого - хай
Малий достаток твій, ти лишку не шукай:
Тим, що од вічності записане тобі,
Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!
158
Коли в заховане ти мислю прозираєш,
Чому дарма собі журбою серце краєш?
Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!
Живи хвилиною - добром, що зараз маєш!
159
О небо мовчазне! В твоему лоні згас
Вже не один Махмуд і не один Айяз!
Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,
І ті, що відійшли, не вернуться до нас!
160
Є рай на березі небесної ріки...
А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.
Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,
Бо бубни слухати приємно здалеки.
161
Будь весел, не марнуй свого життя у горі,
Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!
Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,
I муром станеш ти в сусідовій коморі.
162
Не вічно житимем: урветься волокно!
Найкраще думати про любку та вино.
Навіщо міркувать про вічне й про минуще?
Коли розлучимось, нам буде все одно!
163
О Доле! Злочини ти твориш - і сама
Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма
Добро мерзотнику, а праведному - кару.
Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?
164
Щодня змагаюся, борюся сам з собою,
Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!
Хай ти простиш мене... Та сором лютий палить
Мене за помилки, що коїв я і кою!
165
Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,
I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.
Запитуєш: куди ми підемо по смерті?
Налий вина мені - і йди куди завгодно!
166
Якщо в нас істина - іносказання,
Навіщо, серце, всі твої терзання?
Змирися з долею! Заради тебе
Не змінять небеса свого писання!
167
З тобою нарізно я знову затужив.
Усюди буду я з тобою, поки жив.
Пішов - і тисяча сердець без тебе тужить,
Прийшов - і тисячу нових заполонив.
168
Всі таємниці пильно зберігай,
Щоб не дізнався нелюд і шахрай.
I зваж: як з іншими ти поведешся,
Того від інших і собі чекай.
169
Ланцюг від милої і навіть рана - щастя.
Буть курявою там, де йде кохана,- щастя.
Коли й ущипливе тобі словечко кине,
Радій, бо кожна річ, від неї дана,- щастя.
170
На вулиці красунь блукаємо сьогодні,
Кохання та вино вславляємо сьогодні!
Ми увільнилися назавжди від буття -
I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.
171
Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,
I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.
Веління Вишнього сповняти не спішив я,
А недозволене... я завжди в нім кохався!
172
Хоч я не шліфував покірності перлину
I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.
173
Про рай розказують, про гурій молодих,
Про мед і про вино... Ну, що ж! Тоді не гріх
I тут потішитись небесними дарами,
Адже ж усе одно ми прийдемо до них.
174
Коли пшеничної перепічки дістану
Та шмат баранини, та в келиха загляну,
Та сяду з милою серед руїн - це втіха,
Приступна, далебі, не кожному султану.
175
Коли безгрішний дух розлучиться з життям,
Із праху людського нам зліплять гроб, а там,
Після недовгого спочинку, доведеться
Такою ж глиною для інших стати й нам.