СИН ХВАРЕЗМШІ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ НА ВЕСІЛЛЯ, АЛЕ ТАРІЕЛ ЙОГО ВБИВАЄ
Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.
Що господь йому готує - ні, не відає жених!
Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
«Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.
Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-
Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -
Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»
Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-
Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
Аж землі було замало стати натовпу отому.
Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».
Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-
Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?» [92]
Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся - не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син. [94]
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»
Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались - не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!» [96]
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».
Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива».
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
Сльози в неї проливались - не спинялися вони.
Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!» [98]
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
«Волю бога зневажати не берися».
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.