ТУТ - УБИВСТВО АВТАНДІЛОМ ЧАШНАГІРА ТА ЙОГО ДВОХ ВАРТОВИХ
Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,
Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.
Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;
Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.
Сонце - він прихильним людям, ворогам - він звір і жах.
З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг
І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,-
Там знайшов собі могилу той понівечений прах.
Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.
Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,
Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!
Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.
Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:
«Сонце більше не побачить той юнак,- його я вбив.
Раб твій може присягтися - бачив він, що там зробив:
Відрубав із перснем палець, ніж свій кров'ю окропив.
Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?
Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті».
І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: «На світі
Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров'ю вмиті.
Я, й Усен, і наші діти - живемо життям новим.
Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?
Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!
Розкажу я все докладно,- ти послухай, що повім». [170]
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ПРИГОДИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
«В день Навроза в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,
І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;
Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.
І впоряджується пишний при царськім дворі обід.
Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,
Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:
Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,
На арені - кінські гони, гра в м'яча і гомін гри.
Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,
Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.
Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду
Подарунки, знак пошани від тубільного народу.
Ось надходить день Навроза. Ми прийшли в царські світлиці,
Принесли дари й дістали подарунки від цариці.
Там побувши, повернулись, всі веселі, милолиці,-
Жартували, розважались і заміжні, і дівиці.
В сад свій вийшла я надвечір. На уквітчаному галі
Із жінками сіла вкупі, щоб гуляти без печалі,
Привела співців - їх голос розбудив вечірні далі,
Грала, коси розплітала, розвивала я вуалі.
Прикрашали сад альтанки, так збудовані на схилі,
Щоб було з їх вікон видно наоколо моря хвилі.
Там і я, і все жіноцтво, молоді жінки й похилі,
Зібрались на дружню учту, на розваги, жарти милі.
Мов сестра, жінок купецьких частувала я приємно,
Та зненацька затужила, безпричинно і таємно,-
Це помітивши, всі гості порозходилися чемно.
Я лишилась,- серце туга, наче сажа, вкрила темно.
Розчинивши вікна, хтіла бачить обрії просторі,
Щоб розважитися трохи в дивно виниклому горі.
Раптом бачу: щось маленьке віддаля пливе на морі.
Звір чи птиця? - не збагну я, сил нема в мойому зорі. [171]
Підпливає ближче. Ясно дивний човен бачать очі,-
В тім човні два чоловіки, чорні, наче поторочі,
Поряд стали, а за ними риси світяться жіночі.
Я вразилась. Човен тихо зупинився на узбоччі.
До землі приставши нишком, підтягли човна до саду,
Обдивились всю місцевість пильно спереду і ззаду,
Та не вгледіли нічого, що було б їм на досаду.
Зірко стежила за ними я із темного осаду.
Із човна велику скриню люди витягли й на рині,
Розчинивши, встановили,- вийшла дівчина із скрині,
Вкрита чорною вуаллю, вбрана в шати чорні й сині;
Так засяла променисто, як не сяє й сонце нині!
Обертаючись до мене, діва скелі освітила,
Сяйво щік її прослалось аж до краю небосхила.
Я склепила очі - знести блиск отой мені несила!
Щоб сховатися, на дверях я запону затулила.
Чотирьом рабам сказала, їх покликавши в альтанку:
«Подивіться, як індійці полонили сяйво ранку!
Підповзіть до них нечутно, вийдіть раптом з-за кружганку
І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.
А продать не схочуть - вбийте, заберіть в них сяйну діву,
Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!»
Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,
Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.
Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,
І гукнула: «їх забийте!» Вмить їм голови зрубали;
Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,
Повели сюди,- побігла я назустріч їм із зали.
Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?
Я клянусь,- вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!
Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?
Я готова ради неї полуменем спалахнути!»
Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,
Автанділ також заплакав в тишині її алькову.
Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.
Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.
Вдвох ридали. Витязь мовить: «Не мовчи, розказуй далі!»
Змовила Фатьма: «Я радо дівчину зустріла в залі,
Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;
Покохала і здружилась я з красунею в печалі. [172]
їй сказала: «Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір
В ефіопському полоні володарка всіх сузір?»
Та вона не відказала, і, неначе на докір,
Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.
Видно, дівчину мордують пильні розпити мої -
Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.
На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.
Я дивлюсь - і в мене серце мучать думи-палії.
Стиха вимовила діва: «Ти мені - як рідна мати;
Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?
Я - мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.
Як питатимеш мене ти - станеш богу дорікати».
Я сама собі сказала: «Це безумство малодушне,-
Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;
Заклик мусить бути вчасний, а прохання - бути слушне.
Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне».