Розділ XXII
Вони подалися до Шербернового будинку, шаліючи та вигукуючи бойові поклики, наче індіанці; всі перед ними тікали з дороги, бо розтоптали б, стерли б на порох,- жахливе видовище! Перелякані діти бігли перед натовпом і несамовито верещали, намагалися шаснути кудись убік; з усіх вікон висовувалися жіночі голови; усі дерева пообсідали негренята; хлопці й дівчата визирали з-за кожної огорожі, а коли юрмище наближалося до них, вони відскакували від огорожі й розбігалися хто куди. Багато жінок та дівчат, перелякані мало не на смерть, плакали й лементували, мов несамовиті.
Шалено галасуючи, юрба тиснулася біля Шербернового паркана - у тому гармидері годі було й себе самого почути. Паркан оточував невеличке подвір'я, двадцять футів завширшки. Хтось вигукнув:
- Трощіть паркан! Трощіть паркан!
І враз усі почали ламати, нищити, трощити, в одну мить паркан повалився на землю, і юрба хвилею ринула на подвір'я.
Аж раптом Шерберн вийшов на дашок свого маленького ґанку, тримаючи у руці дубельтівку, та й застиг, спо кійний і незворушний, не зронивши й слова. Галас помалу стих, і хвиля відкотилась назад.
Шерберн не мовив і слова - він просто стояв та дивився вниз. Тиша була якась гнітюча, моторошна. Шерберн поволі перебіг очима по людях Зустрічаючись із ним по і ляд ом, декотрі намагалися глянути полковникові просто в вічі, але не змогли; вони опускали очі додолу й зніч> валися. Хвилину помовчавши, Шерберн засміявся, тільки якось невесело - на серці було так, немов ти хліб із піском жуєш.
Потім він заговорив повільно й зневажливо:
- І як це могло впасти вам у голову когось лінчувати [352] Просто смішно! І як це могло впасти вам у голову, що вам стане відваги лінчувати чоловіка! Чи ви гадаєте, що, наважившись обшмарувати дьогтем та обсипати пір'ям якусь безпорадну ославлену жінку, зможете подужати чоловіка? Та справжній чоловік легко впорається з десятьма тисячами таких, як ви, коли надворі видно і ви не зможете напасти на нього ззаду.
Хіба ж я вас не знаю? Бачу вас наскрізь. Я народився й виріс на Півдні, а жив на Півночі; я добре знаю пересічного свого земляка. Пересічна людина завжди боягузлива. На Півночі вона дозволяє кожному збиткуватися над собою, а вернувшись додому, молиться богу і благає послати їй довготерпіння. А на Півдні один чоловік спинив серед білого дня диліжанс, повний пасажирів, і пограбував його. Газети стільки пишуть про вашу відвагу, що ви зрештою забрали собі в голову, ніби й справді найвідважніші на цілому світі - тоді як насправді анітрохи не кращі за інших. Чому ваші судді не засуджують убивць до шибениці? Бо вони бояться, щоб друзі засудженого вночі не вліпили кулю їм у спину,- і будьте певні, що саме так воно й сталося б.
Отож злочинця завжди виправдують, і тоді справжній чоловік іде вночі із сотнею замаскованих боягузів і лцї». <, чує негідника. Ваша помилка в тому, що ви не прихопили з собою справжнього чоловіка,- це одне, а друге, що ви не дочекалися, поки стемніє, і прийшли без масок. Щоправда, серед вас трапився один напівмужчина - отой Бак Гарк-нес - і якби він вас не підбурив, то ваш запал розвіявся б, і ви пішли б собі звідси.
У вас не було думки йти сюди. Пересічна людина не любить клопоту й небезпеки. Ви не любите клопоту й небезпеки. А тільки-но якийсь напівчоловік - як отой Бак Гаркнес - гукне: «Лінчувати його! Лінчувати його!» - ви боїтеся пасти задніх, боїтеся, щоб не розпізнали, що ви насправді боягузи - і тоді ви й собі починаєте галасувати, і, чіпляючись за поли напівчоловіка, осатанівши, кидаєтеся вперед, нахваляючись таке вчинити, що - ого-го! - аж земля здригнется. Юрба - це найжалюгідніше зі всього на світі; армія - це теж юрба; солдати стають до бою не з вродженою своєю мужністю, а з відвагою, що нею вони заражаються, як пошестю, від свого ж таки гурту та від своїх офіцерів. А юрба, яка не має над собою справжнього чоловіка,- то нікчемна отара. Вам залишається одне: підібгати хвости, піти додому й заховатися по своїх закамарках. Якщо ви й насмілитеся когось лінчувати, то [353] лише коли стемніє, як то ведеться на Півдні; ви маєте з'явитися в масках та прихопити з собою справжнього чоловіка. Ну, а тепер - усі гетьте і забирайте з собою вашого чоловіка! - додав він, підняв рушницю і позводив курки.
Юрба враз відринула й розсипалась, а Бак Гаркнес почалапав слідом за всіма, почуваючи себе ні в сих ні в тих. Я міг би залишитися, та не схотів.
Я подався до цирку і почав там вештатись із затильного боку попід наметом, поки сторож пройшов повз мене, а тоді шаснув під брезент. Я мав при собі двадцять доларів золотом та ще якусь дрібноту, але вирішив їх берегти, бо вони можуть знадобитися так далеко від дому, серед чужих людей. Обережність не завадить. Я не проти того, щоб витратити гроші на цирк, якщо не можна прослизнути задурно, але отак, з доброго дива, викидати їх нй вітер - безглуздо.
А цирк і справді був чудовий. Зроду не бачив такого розкішного видовища: усі артисти виїхали на арену верхи, пара за парою, чоловік побіч жінки; чоловіки були в трико та спідніх сорочках, босоніж і без стремен, руки в боки, спокійно й легко сиділи вони в сідлах,- їх, мабуть, було чоловік із двадцять; а жінки такі білесенькі та рум'яні, вродливі та чепурні - ну справжні королеви: вбрання їхні, рясно всипані діамантами, коштували, мабуть, мільйони доларів. Любо було глянути на те видовище; нічого кращого я не бачив. А тоді всі вони поїхали низкою, одне за одним, кругом арени,- та так гарно, вільно і впевнено; чоловіки - високі, зграбні й стрункі, і голови їхні плавно похитувалися вгору й униз, мало не торкаючися верху намету, а рожеві сукенки жінок ніжно й легко обвівалися їм навколо стегон, так що кожна з них скидалася на чудовий парасолик.
Потім вони поскакали навколо арени, та все швидше, все швидше, а тоді затанцювали на сідлах, та так вправно: то одна нога в повітрі, то друга; коні мчали, все більше нахиляючись до середини, а розпорядник ходив круг середнього стовпа, виляскуючи батогом та погукуючи: «Гей! Гоп!», а клоун позад нього витинав різні кумедні штуки; наприкінці всі покидали поводи, і жінки взялися пальчиками під боки, чоловіки згорнули на грудях руки, а коні стали навколішки. Потім всі вони одне за одним зіскочили з коней на арену, низенько вклонилися, та так зграбно, що я зроду не бачив нічого подібного, і повтікали за лаштунки, а всі глядачі плескали в долоні, нетямлячися від захвату. [354]
Циркові артисти витворяли різні штуки, а клоун весь час тримався так потішно, що глядачі мало не конали зо сміху. На кожне розпорядникове слово клоун умить відповідав кумедним і веселим дотепом. І звідки в нього все те бралося, та так несподівано й так доладно,- я ніяк не міг збагнути. Я такого не вимудрував би й за цілий рік! Тим часом якомусь п'яному заманулося полізти через бар'єр на арену,- він сказав, що хоче покататися верхи і що вміє їздити не гірше за когось іншого. Його вмовляли, намагалися не пустити, та він і слухати не хотів, тож довелося припинити виставу. Ну, а глядачі почали на того п'яницю кричати й глузувати з нього, а він тоді розлютився й знавіснів; глядачі розхвилювалися, та як посхоплюються а лав, та як кинуться до арени і ну репетувати: «Торохніть його по головешці! Викиньте його геть!», а одна чи дві жінки заверещали. Тоді у справу втрутився розпорядник і сказав до публіки кілька слів: мовляв, він сподівається, що ніякої веремії не буде, і коли цей добродій обіцяє більше не бешкетувати, то він йому дозволить поїздити верхи, якщо добродій певен, що не впаде з коня. Всі засміялися й закричали: нехай їздить, і п'яний виліз на коня. Та тільки-но він сів, кінь почав брикатися, та хвицатися, та гопки ставати, та рватися, дарма що двоє циркових служників повисли у нього на поводі, намагаючись його вгамувати; а п'яний уп'явся коневі в гриву, п'яти тільки мель-мель у повітрі за кожним підскоком; усі глядачі посхоплювалися з місць, кричали й реготали до сліз. Нарешті, хоч як ті служники із конем борюкалися, а він таки вирвався і щодуху помчав круг арени, а п'яний лежав чи точніше, висів, тримаючися коневі за шию, і то одна нога теліпалася мало не до землі, то друга, а глядачі шаліли. Мені ж нітрохи не було смішно; я весь тремтів, розуміючи, що становище його було дуже небезпечне. Проте він ще поборсався якусь мить, тоді раптом сів верхи та й ухопився за повід, а сам то в один, то в другий бік хитається; за мить він зірвався на ноги, кинув поводи й став на сідлі. А кінь мчав як стріла! Бешкетник стояв на коні так упевнено та спокійно, немов зроду п'яний не був, а тоді заходився швидко скидати з себе одежу та шпурляти її на арену. Все - скидає та шпурляє, і так ото шпарко, що одежина та аж миготіла в повітрі,- всього він скинув із себе сімнадцять костюмів. І зрештою виявилося, що він стрункий і вродливий хлопець, убраний в найяскравіший та найпишніший костюм, який тільки можна собі уявити; ну, а далі він підстьобнув коня нагайкою, і примусив його кружляти по арені, і, нарешті, зіскочивши [355] з коня, вклонився глядачам та и зник за лаштунками, а всі глядачі аж вили з подиву та втіхи.
Отепер розпорядник побачив, як його одурили, і страшенно розізлився,- такого сердитого я зроду ще не бачив! Виявляється, що то був один з його ж таки акторів! Він сам надумавсь утнути таку штуку і нікому й слова про те не сказав. Мені також не дуже приємно було, що я піймався на гачок, а все ж не хотів би я бути на місці того розпорядника, хоч би й за тисячу доларів. Не знаю, може, й є на світі цирки кращі за цей, але мені не доводилося такого бачити. Так чи так, а для мене і цей цирк хороший; і де б я його не здибав - обов'язково піду ще подивитися.
Того ж таки вечора відбулася й наша вистава, але на неї прийшло не більш як дванадцятеро чоловік - тільки-тільки вистачило покрити витрати. І глядачі весь час сміялися, а герцог через те мало не луснув зі злості, а потім глядачі пішли геть, не дочекавшися кінця вистави; лишився лише один хлопчак, який заснув. Тоді герцог сказав, що ці арканзаські йолопи не доросли до Шекспіра, їм треба, мовляв, банальної комедії, а може, й що гірше за банальну комедію. Він сказав, що знає, чим їм догодити. Наступного ранку він дістав кілька великих аркушів обгорткового паперу та чорної фарби, намалював афіші й порозклеював їх по всьому місту. В тих афішах писалося:
В залі суду! Тільки три вечори! Відомі цілому світові трагіки
Девід Гаррік Молодший та
Едмунд Кін Старший!
З лондонських та європейських театрів у захоплюючій трагедії
«КОРОЛІВСЬКА ЖИРАФА,
АБО КОРОЛІВСЬКЕ НЕАБИЩО»!!!
За вхід 50 центів. А внизу значилося величезними літерами:
ДАМАМ ТА ДІТЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!
- Отак-то,- сказав він,- якщо вже цей рядок їх не принадить, то я не знаю Арканзасу! [356]