Розділ XXIX
Юрба привела з собою літнього джентльмена, дуже приємного на вигляд-, та молодшого джентльмена, також дуже приємного; молодший тримав праву руку в черезплічнику. Господи, як усі галасували, й реготали, й веселилися! А я собі придивлявся й міркував, що з жартів часом біда буває, та зирк на герцога з королем - чи їм, бува, не дуже смішно. Я гадав, що вони злякаються й пополотніють. Еге, де там! Герцог, здавалося, й зовсім не помічав, що навколо діялося: походжав.собі, радий та вдоволений, та гугукав, мов ті сколотини в масничці; а щодо [400] короля, то він усе поглядав на новоприбулих, та з таким смутком несказанним, наче йому вогнем серце пекло через те, що можуть іще знайтися в світі такі негідники та падлюки. І удавав він це майстерно! Поважні люди зібралися навколо короля, показуючи таким чином, що держать руку за нИцї. Старий джентльмен, який щойно приїхав, тільки очима кліпав,- видно, зовсім оторопів, бідолаха. Незабаром, проте, він почав говорити, і я відразу ж збагнув, що виїдовляє він, як справжній англієць,- його мова аж ніяк не скидалася на королеву підробку, хоча й підроблявся король зовсім непогано. Я не зможу переповісти вам, що саіяе він казав, а тим паче удавати його вимову; він повернувся до натовпу й почав говорити приблизно таке:
- Ніяк не збагну, що тут коїться... Не ждав я такої несподіванки;.. Тому визнаю по щирості: я не готовий дати належну відсіч. Мене з братом спіткало дорогою лихо - він зламав собі руку, а наші речі помилково вивантажили вночі в сусідньому місті. Я - брат Пітера Вілкса, звати меце Гарві, а це - другий його брат, Вільям, він не чує і не говорить, а тепер, коли володіє тільки однією рукою, то й на мигах порозумітися не може. Ми таки й справді саме ті, за кого себе видаємо; а через день чи два, коли надійдуть наїДІ речі, ви зможете пересвідчитися в тому самі. До того часу я не скажу більше й слова, а подамся до готелю й чекатиму.
І він пішов геть разом із тим новим німтуром, а король розреготався й глузливо замолов їм навздогін:
- Він зламав собі руку! Ти диви, як до речі! Правда? Адже ж тому пройдисвітові довелося б знаками показувати а він на тій мудрації не знається! Речі погубили! Ха! Ех, і гладко ж брешуть соколики! Чудово й дотепно - за таких обставин!
І король знову зареготав, а всі інші й собі зуби вищирили, за* винятком трьох, чи чотирьох, ну* може, шістьох чоловік. Один з них був лікар, а другий - якийсь гостро-окИЙ джентльмен із "старомодною килимовою валізкою в руїсах. Він щойно прибув сюди пароплавом і зараз оце розмовляв, стишивши голос, із лікарем, причому обидва вони раз у раз зиркали на короля й багатозначно кивали головами; то був Леві Белл, адвокат, що їздив у справах до Луїсвілла; а третій був довготелесий вайлуватий чолов'яга, який уважно вислухав усе, що казав літній дясентльмен, а тепер підійшов до короля і слухав, що той казке. Коли ж король замовк, цей здоровань запитав його: [401]
- Слухайте-но, якщо ви Гарві Вілкс, кажіть, коли ви прибули до нашого міста?
- За день до похорону, друже,- відказав король.
- О котрій саме годині?
- Надвечір... за годину чи за дві до заходу сонця.
- А чим ви сюди прибули?
- Я приплив пароплавом «Сьюзен Пауелл» з Цінцін-наті.
- А яким же дивом манячили ви біля Пайнта рано-вранці, і то в човні?
- Не був я вранці біля Пайнта.
- Брехня!
Кілька чоловік із натовпу підскочили до нього й почали благати не звертатися так нечемно до старої людини, та ще й проповідника.
- Який він до дідька проповідник! Та він же шахраю-га і дурисвіт. Він і справді був того ранку біля Пайнта. Я живу там, всі те знають. Отож я був там, і він був там. Я бачив його на власні очі. Він плив у човні разом із Тімом Коллінзом та з якимось хлопчиськом.
А лікар тут і каже:
- Чи впізнали б ви того хлопця, Гайнсе, коли б знову його побачили?
- Чого ж... А втім, хто його зна... Тю! Та він же осьдечки. Я впізнав його з першого ж погляду.
Так, він показував саме на мене. Тоді лікар знову звернувся до юрби:
- Шановна громадо, я не знаю, хто вони, оті новоприбулі,- пройдисвіти чи ні; але якщо оці двоє не пройдисвіти, тоді я просто йолоп, та й годі! Я гадаю, що треба пильнувати, аби вони не повтікали, поки ми не розберемося в цьому ділі. Ходімо, Гайнсе, та й усі ви не відставайте! Відведімо цих соколиків до готелю та зведемо їх із тими двома на очі. Я певний, що при цьому зразу вийде дещо наверх.
Натовп аж нетямився з радощів, хоч королеві прибічники не дуже з того раділи; отож ми рушили всі разом. Сонце сідало. Лікар вів мене за руку й немов ставився до мене приязно, а проте руки моєї не пускав.
Увійшли ми гуртом до великої кімнати в готелі, засвітили свічки й запросили новоприбулих. Спершу взяв слово лікар:
- Не хотів би я надто суворо до цих двох чоловіків ставитись, але, на мою думку, вони пройдисвіти і до того ж, може, в них є ще й спільники, про яких ми нічого не знаємо. [402]
А якщо ті спільники є, то чи не дали вони драла разом із грішми Пітера Вілкса? Цілком можливо. Коли ж ці двоє не пройдисвіти, то нехай пошлють когось по ті гроші й віддадуть їх нам на схов, поки буде доведено, що вони люди чесні, чи не так?
Усі погодилися з цим. Я вже почав був сподіватися, що, нарешті, таки накриють наших поганців. Але король перебіг смутними очима по всіх присутніх і почав:
- Джентльмени, я щиро бажав би, щоб ті гроші були на місці, бо я, звісно, в жодному разі не перешкоджав би відвертому, чесному та докладному з'ясуванню цієї прикрої справи; одначе, на жаль, грошей вже там нема; ви можете послати когось й упевнитися в тому самі.
- А де ж вони?
- Оце як віддала мені небога ті гроші на схованку, я узяв та й засунув їх у солом'яник на своєму ліжку - не хотілося класти гроші в банк на кілька днів; адже ліжко я вважав за цілком певне місце. Бачте, ми не знаємо негрів, і я думав, що вони надійні, так само, як і наші англійські слуги. А негри взяли та й поцупили ті гроші наступного ж ранку, як тільки я зійшов униз. Коли я продавав негрів, то ще не помітив, що гроші зникли; отож негри поїхали звідси, прихопивши з собою і золото. Мій служка може підтвердити вам усе це, джентльмени.
Лікар та ще кілька чоловік гукнули: «Брехня!» - і я побачив, що жодна жива душа й анітрохи не вірила королю. Один чоловік запитав мене, чи бачив я, як негри вкрали золото. Я відказав, що ні, що я помітив тільки, як вони потихеньку вийшли з кімнати та поспішили забратися геть; але я й на думці не мав підозрювати їх, а тільки подумав, що вони бояться збудити мого пана й хочуть якнайскоріше втекти, аби прочухана не дістати. Оце й усе, про що вони в мене питалися. Раптом лікар обернувся до мене та й каже:
- І ти теж англієць?
Я відповів, що так; і тоді він та дехто з присутніх,вигу-куючи «Брехня!», підняли мене на глум.
Ну, а потім почалося справдешнє слідство - і питали, й перепитували, година минала за годиною, а про вечерю ніхто й не згадував - навіть і словом одним не прохопився. Вони все дошукувались та дошукувались, і врешті вийшла така плутанина, що й чорт не розбере. Король обстоював своє, а літній джентльмен - своє; тож після їхніх свідчень тільки упереджений бевзень не розумів, що літній джентльмен правду каже, а другий - бреше. [403]
Незабаром і мені сказали розповісти все, що я знаю. Король зиркнув на мене скоса, і я збагнув умить, що мені далі казати. От почав я їм розповідати про Шеффілд, та про те, як нам там жилося, та про англійських Вілксів, та ще всякого багато; проте не встиг я як слід розійтися, як лікар зареготав, а Леві Белл, адвокат, зупинив мене:
- Годі, хлопче; бувши тобою, я б так не старався. Не звик ти до брехні. Варто тобі ще повправлятися, бо надто вже нескладно брешеш.
Мені ті компліменти не припали до вподоби, а все ж я був дуже радий, що мені дали спокій.
Лікар саме хотів щось сказати; він обернувся й почав:
- Якби ж то ви були з самого початку в місті, Леві Белл...
Тут втрутився король, простяг руку й сказав:
- Як, то це ви й є отой щирий приятель покійного мого брата, про якого він так часто мені писав?
Адвокат і король потиснули один одному руки, і адвокат вдоволено усміхнувся; вони трохи поговорили між собою, а потім відійшли набік і стали розмовляти пошепки; а на останку адвокат сказав голосно:
- Так і зробимо. Я візьму вашого чека й пошлю його разом із чеком вашого брата, й тоді всі непорозуміння кінчаться ладом.
Отож принесли папір та перо, король сів, схилив голову набік, пожував губами і щось нашкрябав; а тоді передали перо герцогові, і вперше мені здалося, що він якийсь розгублений. А проте він узяв перо в руку і став писати. Потім адвокат повернувся до новоприбулого літнього джентльмена й сказав:
- Прошу вас і вашого брата написати рядок чи два та розписатися.
Літній джентльмен щось там написав, проте ніхто в тому письмі нічого розчолопати не міг. Адвокат, видно, страшенно здивувався і мовив:
- Отакої, нічого не второпаю...
Витяг з кишені паку старих листів, пильно розглянув їх, тоді розглянув писання літнього джентльмена, тоді знову листи, а далі й каже:
- Ось старі листи від Гарві Вілкса, а ось те, що написали ці двоє, і тут уже кожному ясно, що листи писані не їхньою рукою (король із герцогом розгубилися й сторопіли, збагнувши, як спритно отой адвокат припер їх до стіни), а ось писання цього новоприбулого джентльмена, і кожен легко пересвідчиться, що й він також цих листів [404] не писав - до' того ж такі кривульки взагалі важко за письмо. вважати. А оце листи від...
Новоприбулий джентльмен перебив його:
- Коли ваша ласка, дозвольте мені пояснити, в чім річ. Моєї руки ніхто не розбирай, крім брата, і він завжди переписує мої листи. Отже, ви бачили його письмо, а не моє.
- Ага,- скрикнув адвокат,- он воно що! Я маю також і Вільямові листи; отож, коли б він згодився написати рядків зо два, ми поба...
- На жаль, він не може писати лівою рукою,- пояснив літній джентльмен.- Якби він володів правою рукою, ви пересвідчилися б, що він писав і мої, й свої листи. Зверніть увагу на письмо, прошу - листи писані однією рукою.
Адвокат порівняв листи і сказав:
- Мабуть, що так; у кожному разі, я знаходжу зараз куди більшу схожість, аніж раніше, Ну-ну-ну! Я вже гадав був, що ми натрапили на слід, а тепер знову збилися на манівці. Проте можна вважати, що одну річ цілковито доведено - оці двоє ніякі не Вілкси.- І він кивнув головою на короля й на герцога.
І що ж ви гадаєте? Цей старий осел піддався? А дзуськи! Звісно, що ні! Він сказав, що така проба нічого не варта. Мовляв, брат його Вільям такий жартівник, яких ще світ не бачив. Вільям і не думав писати по-справжньому; тільки-но взявся за перо, відразу ж було видно, що зараз обов'язково щось викаблучить. Він так розпатякався, що. вже й сам у свої слова повірив. Однак новоприбулий джентльмен перебив його і сказав:
- У мене з'явилася-одна думка. Чи є тут хтось з тих людей, що допомагали обряджати мого брата... тобто покійного Пітера Вілкса?
- Атож,- озвався якийсь чоловік,- це ми з Ебом Тернером допомагали. Ми обидва тут.
.Тоді літній джентльмен звернувся до короля:
- То, може, цей джентльмен буде такий ласкавий сказати мені, що саме нататуйовано в Пітера на грудях?
Отут королеві треба було живо зметикувати, бо зараз-таки завалиться, наче підмита водою брила - так оте все його зненацька застукало; це ж бо, розумієте, запитання, що хоч кого повалить; тут треба відразу щось відповідати, а він і сном і духом не знає, що саме на тому покійникові нататуйовано! Він навіть зблід трохи, опинившися на слизькому. Раптом у кімнаті стало тихо-тихо, всі посунулися [405] наперед і вп'ялися очима в короля. Ну, думаю собі, тепер уже він обов'язково признається, не варто більш прикидатись! Гадаєте, він скорився? Еге, де там! Хоч цьому важко й повірити. Він, мабуть, сподівався виморити цих людей, забиваючи їм баки^ аж поки всі потомляться й розбредуться по своїх домівках, а тоді вони з герцогом накивають п'ятами. Чи сяк, чи так, а він не ворухнувся, а тоді знову почав усміхатися та й каже:
- Гм!.. Складна то річ - ого, ще й яка! Аякже, сер, я можу сказати вам, що саме було нататуйовано в нього на грудях. Невеличка, тоненька блакитна стрілка - так, саме стрілка; а якщо добре не придивитися, то її й не помітиш. Ну, що ви на це скажете, га?
Такого зухвальця, як наш старий шкарбун, я ще не бачив!
Тим часом новоприбулий джентльмен рвучко обернувся [406] до Еба Тернера та його приятеля; очі в нього заблищали, немовби цього разу король таки справді попався йому в руки, і він гукнув:
- О! Ви чули, що він сказав! Був такий знак на грудях Пітера Вілкса?
Обидва в один голос відповіли:
- Ні, ми не бачили такого знака.
- Чудово! - мовив літній джентльмен.- Натомість ви мали побачити в нього на грудях невиразні маленькі літери П та Б (саме так він позначав свої ініціали за молодих років), та ще В, із рисочками між ними, отже: П-Б-В.- І він начеркав усе те на клаптику паперу.- Ну, кажіть, бачили ви такий знак?
Знов обидва в один голос відповіли:
- Ні. Ми взагалі ніяких знаків не бачили. Ну, тут люди не стерпіли й почали кричати:
- Це все одна зграя! В річку їх кинути! Втопити їх! На жердині їх повозити!
Горлали всі разом, тож гамір здійнявся страшенний. Проте адвокат скочив на стіл і гукнув щосили:
- Джентльмени... джентльмени! Схаменіться... Слу-хайте-но... два слова... лише два слова... Прошу! Ще є один вихід - ходімо на кладовище, викопаймо тіло й подивімося!
Це всім сподобалося.
Всі заревли «Ура!» і кинулись надвір, але адвокат та лікар закричали їм навздогін:
- Зачекайте, не кваптеся! Хапайте цих чотирьох та хлопця. Нехай теж подивляться!
- Згода! - загула юрба.- І якщо ми не знайдемо ніякого татуювання, то лінчуємо всю зграю.
Я так і прикипів до місця з переляку. Але про те, щоб дременути, не могло бути й мови. Вони згребли нас і потягли за собою просто на кладовище, до нього треба було йти берегом річки з півтори милі; а слідом за нами посунуло ціле містечко: ми великого шелесту наробили, та й час був іще досить ранній - дев'ята година.
Коли ми проходили повз наш будинок, я пожалкував, що відіслав Мері Джейн за місто, бо варто було тільки подати їй знак - і вона вибігла б з будинку, урятувала б мене і виказала б наших шалиганів.
Отож ціла юрба мчала берегом річки, немов оскаженіла зграя диких котів. Небо враз потемніло, почала блискавка спалахувати й моргати, вітер заскиглив між листям, і від того ще дужче морозом проймало. Такої біди [407] мені ще не траплялося! Я був немов ошелешений - усе вийшло зовсім не так, як я собі думав: замість того щоб вчасно вшитися й звіддаля дивитись на всю ту комедію, замість Мері Джейн, яка підтримала б мене і звільнила б в скрутну хвилину, тепер лише якесь татуювання могло врятувати мене від наглої смерті. А якщо ніяких знаків не знайдуть...
Мені навіть і подумати було страшно, що тоді станеться; але й про щось інше я також думати не міг. Надворі дедалі поночіло - саме час, щоб дременути, та довготелесий Гайне міцно тримав мене за руку, а це все одно, що силкуватися втекти від Голіафа. Гайне тяг мене щосили за собою; він такий був збуджений, що я ледве встигав дрібцювати поруч нього.
Добравшись до кладовища, юрба протовпилася крізь браму й розлилася по ньому, наче та повінь. Коло Піте-рової могили виявилося, що заступів принесено в сто разів більше, аніж було треба, а нікому й не спало на думку прихопити з собою ліхтаря. Однак вони заходилися копати при спалахах блискавиці, а по ліхтар послали до найближчої хати, за півмилі від кладовища.
Отож вони все копали та й копали, мов навіжені, а тим часом упала темна ніч, полив дощ, і вітер крутив та шугав по кладовищі, а блискавка спалахувала все частіше й частіше, і раз у раз торохкав грім, але люди на все те не зважали - їх поглинула цілком їхня робота. На мить, коли спалах блискавиці осявав усе навколо, можна було виразно бачити і обличчя людей у цьому великому натовпі, і повні заступи землі, що її викидали з могили; а наступної миті все поглинала темрява, і знову нічого не було видно.
Нарешті вони витягли нагору труну й почали відкручувати віко; та й ну знову штовхатися та напирати, щоб пролізти вперед та на ту труну роздивитись; тож уявіть собі це видовище, і то глупої ночі - просто жах брав, та й годі! Гайне дуже боляче сіпав та шарпав мене за руку,- мабуть, зовсім забув, що я взагалі на світі існую; він був дуже збуджений і важко дихав.
Раптом блиснула блискавка й осяяла все сліпучим білим світлом; хтось вигукнув:
- Грім мене вбий, коли то не торбина з золотом лежить у нього на грудях!
Гайне закричав разом з усіма, відпустив мою руку й стрімголов кинувся вперед, щоб краще все побачити. А я й чкурнув звідтіля і не знати вже як вибрався на дорогу.
На дорозі живої душі не було, і я помчав так, що тільки [408] п'яти замигтіли; нічого не було видно і не чутно, крім густої темряви, неугавних спалахів блискавиці, ляпотіння дощу, завивання вітру та гуркоту грому; будьте певні, що я летів, як вихор!
Нарешті добіг я до містечка й побачив, що на вулицях через негоду нікого немає; тож я не мав клопоту никати по завулках, а мчав головного вулицею навпростець; наближаючись до нашого будинку, я пильно в нього вдивлявся, не відводячи очей. У вікнах ані вогника; в цілому будинку темно... І раптом мені стало так сумно та жалко чогось, що хтозна й як! А чому, то я й сам гаразд не знав. Коли це - гульк, аж в останню мить, саме.коли я біг повз нього, блиснуло світло у вікні Мері Джейн. І відразу так легко й весело зробилося мені на серці. Наступної хвилини і будинок, і все, що було довкола, лишилося позад мене у темряві. Мабуть, мені не доведеться вже відвідати все те удруге. Що ж до Мері Джейн, то вона й справді була найчарівніша дівчина з-поміж тих, яких я будь-коли зустрічав, до того ж була вона й рішучої вдачі.
Коли я відбіг уже далеченько від містечка, то почав міркувати, як би його до плоту дістатися; роздивився я навкруги, чи не можна де човна позичити. Аж раптом спалахнула блискавиця, і я побачив човна, не припнутого ланцюгом: це був невеличкий човник, прив'язаний самою мотузкою; я скочив у нього і відіпхнувся від берега. Острівець наш лежав на великій віддалі, аж ген посередині річки, але я не марнував часу - веслував що було сили; й коли пристав, нарешті, до плоту, то так уже був засапався, що ліг би відразу спочити, якби була хоч якась можливість. Та хіба ж тут улежиш! Виплигнувши на пліт, я закричав:
- Забираймося звідси, Джіме, мерщій відчалюй! Хвала богові, ми здихалися їх нарешті!
Джім вискочив з куреня й, нетямлячися з радощів, кинувся до мене з розкритими обіймами; але саме в цю хвилину сяйнула блискавка й освітила його, і я так злякався, що поточився назад і шубовснув із плота просто у воду, Я зовсім забув, що він же і старий король Лір, і втоплений араб в одній особі, тож вигляд його мало не на смерть мене сполохав. Але Джім виловив мене з води і вже налагодився обіймати та благословляти, страшенно радіючи з того, що я повернувся та що ми щасливо спекалися, нарешті, короля із герцогом, але я перепинив його, кажучи:
- Зажди трохи, Джіме, відклади це до снідайку, відклади це до сніданку! Хутчій відв'язуй плота та пускай його за течією. [409]
Отож за дві секунди ми пливли вже річкою наниз. Ох, яке ж то щастя було опинитися знову на волі й пливти могутньою річкою - так, щоб ніхто тобі над душею не стояв! Я навіть пострибав та покрутився трошки на радощах та так високо двічі підскочив, що аж п'яти в повітрі замелькали - де та й сила взялася! Проте за третім разом до мене долинув добре знайомий мені звук; я затамував дух, прислухався і став чекати. А коли блиснула блискавка й освітила поверхню води, бачу -; вони! Веслують щосили, аж човен гуде! То були король і герцог.
Я впав тоді просто на поміст і насилу втримався, щоб не розревтися.