Розділ XXXVII
Цю справу ми владнали. Потім подалися на задвірок, до смітника, де валялися старі черевики, ганчір'я, побиті пляшки, негодящі бляшанки та інший мотлох; понишпоривши в тій купі, ми витягли звідтіля стару бляшану миску, позатикали щільненько всі дірки, щоб можна було спекти в ній пирога, а тоді спустилися до комори й набрали повну миску борошна, а звідти пішли снідати; дорогою ми знайшли два покрівельні цвяхи, і Том сказав, що вони знадобляться в'язневі - вишкрябувати на мурах в'язниці своє ім'я та сумну розповідь про свої злигодні; одного цвяха вкинули ми у кишеню фартуха тітки Селлі, який саме на стільці висів, а другого застромили за стрічку на дядьковім Сайласовім капелюсі, що лежав на бюрку, бо дітлахи сказали, що тато й мама підуть зранку до втеклого негра. Потім ми сіли до столу, і Том укинув олов'яну ложку в кишеню куртки дядька Сайласа. Ні його, ні тітки Селлі ще не було, тож довелося нам на них почекати.
Прийшла вона нарешті страшенно знервована, розчер-воніла й сердита і ледве дочекалася кінця молитви; а тоді почала однією рукою каву розливати, а другою - тією, що з наперстком - раз у раз стукала по голові того з дітлахів, що саме підлазив їй під руку, та все примовляла:
- Я вже й ніг під собою не чую - так накрутилася! Просто збагнути не можу, куди поділася твоя друга сорочка!
Серце мені покотилося десь униз і заплуталося між кишок, а шматок кукурудзяного коржа став кісткою в горлі. Я так закашлявся, що той шматок вискочив у мене з рота, перелетів понад столом і влучив одному дітлахові в око, аж той крутнувся, як черв'як на гачку, та зарепетував що було сили; а Том аж посинів зі страху. Десь із чверть хвилини сиділи ми ні в сих ні в тих... Ну й становище! їй-богу, я свою долю за півціни віддав би, аби покупець нагодився. [454]
Та скоро ми обидва оговталися - то тільки від несподіванки розгубилися. Дядько Сайлас сказав:
- Що за чудасія! Нічого не второпаю. Я от як зараз пам'ятаю, що скинув її, бо...
- Бо на тобі одна сорочка, а не дві. Скажеш таке, що тільки слухай! Я й сама знаю, що ти її скинув, краще за тебе знаю, бо ще вчора сорочка сушилася у дворі на мотузці, бачила ж її на власні очі. А тепер немає - от і край! І доки нової не пошию, носитимеш ти червону фланелеву! За останні два роки вже третю сорочку доводиться шити! Ніяк на тебе не настачишся! Чи мені з шкури видиратися, аби ти в сорочці ходив?! Не можу я втямки взяти, що ти з ними робиш!.. Здавалося б, як на твої роки, то вже час навчитися берегти речі!
- Знаю, Селлі, і всіляко намагаюся берегти Але ж не тільки з моєї вини те сталося, сама знаєш: коли сороч ка на мені, нікуди вона не щезає... Я, здається, ще й разу не загубив із себе сорочки!
- То не твоя заслуга, що не загубив, Сайласе; коли б ти міг загубити з себе сорочку, ти б неодмінно те зробив, я певна. Але ж не тільки сорочка зникла. Ще й ложка десь запропастилася та й це ще не все. Було десять ложок, а лишилося дев'ять. Твою сорочку, мабуть, чи не теля з'їло, але ж ложки воно ніяк не могло проковтнути, то вже певно.
- А що ж іще пропало?
- Шість свічок пропало, от що! Звісно, їх могли поцупити пацюки. Я навіть певна, що вони їх поїли. Дивно мені тільки, як це вони ще цілий будинок наш не сточили! Ти все збираєшся позабивати їхні нори, та діла з того немає. Якби вони були спритніші, Сайласе, то давно б уже кублилися в твоїй чуприні, а ти того й не помітив би! Ну, але ж не пацюки потягнули ложку, то вже я добре знаю.
- Годі-бо, Селлі, я винен, то, звичайно, мій недогляд. Завтра ж обов'язково позабиваю всі нори.
- Куди там квапитись, встигнеш і в наступному році... Матільдо Анджеліно Арамінто Фелпс!
Наперсток тріснув дитину по голові, й дівчатко витягло пальці з цукорниці, не насмілюючись і пікнути. Раптом вбігла негритянка й сказала:
- Ой місіс, у нас простирадло десь поділося!
- Простирадло десь поділося! Милосердний боже!
- Я сьогодні ж позабиваю всі нори,- винувато промовив дядько Сайлас. [455]
- Мовчав би там! Ти що, гадаєш, що пацюки й простирадло потягнули! Куди ж воно поділося, Лізо?
- їй-богу, не знаю, місіс Селлі. Вчора воно висіло на мотузці, а нині нема: хтозна-де поділося...
- Видно, кінець світу настає. Зроду-віку такого не бачила!.. Сорочка, простирадло, ложка, шість свічок...
- Місіс,- прибігла молода мулатка,- мідний свічник десь подівся!
- Забирайся звідси, негіднице, бо так цією пательнею й затоплю...
Ну, бачу, тітці вже допекло до живих печінок. Я почав поглядати навколо, метикувати, як би його вшитися звідси й пересидіти в лісі, поки все заспокоїться. А тітка Селлі розійшлася так, що просто спину їй немає, а решта всі принишкли, анітелень. Аж раптом дядько Сайлас, розгублено глипаючи на неї, витягав зі своєї кишені ложку. Тітка Селлі так і завмерла, роззявивши рота та знявши догори руки,- а мені щиро захотілося дременути кудись якнайдалі звідти, але це тривало недовго, бо вона відразу ж сказала:
- Так я й думала! Виходить, вона весь час лежала ь твоїй кишені, і я певна, що й усе інше ти десь заховав. Як вона туди потрапила?
- Я й сам не знаю, Селлі,- відповів дядько винувато,- а то б я тобі сказав. Перед сніданком я читав сімнадцяту главу «Діянь апостолів» і думаю, що, мабуть, ненароком всунув у кишеню ложку замість Євангелія... Ну, так і є: Євангелія в кишені немає. Піду-но та подивлюся: якщо Євангеліє лежить на місці, виходить, я поклав його не в кишеню, а замість Євангелія поклав туди ложку та...
- Ой, ради бога! Дай мені спокій! Гетьте звідси всі до одного, і щоб і духу вашого тут не було!.. Та не навертайтеся мені на очі, поки я не заспокоюсь!
Я почув би її навіть і тоді, коли б вона це пошепки до себе сказала, а не горлала щосили, і я навіть мертвий підвівся б та скорився б їй. Коли ми переходили вітальню, старий узяв свого капелюха, й цвях упав додолу; він підняв його, поклав мовчки на полицю над каміном і подався з хати. Том глянув на старого, згадав про ложку і сказав:
- Ні, переправляти з ним речі ніяк не можна: він ненадійна людина.- Потім додав: - А втім, діставши з кишені ложку, дядько став нам, сам того не знаючи, у великій пригоді; треба йому віддячити, тільки так, щоб він про те не догадувався: ходімо та позабиваймо всі пацючі нори! [456]
Виявилося, що пацючих нор у льоху до біса, і ми поморочилися більш ніж годину, проте чесно та сумлінно позатикали всі діри. Ледве встигли закінчити, коли чуємо - по сходах кроки; ну, ми загасили світло та причаїлися, аж тут іде старий Фелпс із свічкою в одній руці і з оберемком усякого мотлоху в другій, та так ступає, наче сновида. Спершу поткнувся він до одної нори, потім до другої - геть усі обійшов. А тоді постояв хвилин із п'ять, оббираючи в задумі лій зі свічки, а далі повернувся, мов уві сні, та й почвалав до сходів і знай бурмоче сам до себе:
- Хоч убий, не пригадую, коли я це робив. Я міг би показати їй, що тут усе гаразд і що через пацюків мене нічого винити. Та нехай собі!.. Однаково не буде з того ніякого пуття.
Отак він брався по сходах нагору, мимрячи собі щось під носа, а після нього й ми вийшли з льоху. Хороший був старий! Та такий він у пам'яті в мене залишився ще й досі.
Том дуже бідкався, що ж його з ложкою робити, бо, каже, без ложки ми ніяк не обійдемось. Думав він, думав і зметикував, що треба робити, а тоді пояснив і мені. Ми повернулися до їдальні та й ну коло кошичка з ложками крутитися, поки побачили, що тітка Селлі йде; тоді Том почав лічити ложки, викладаючи їх одну по одній із кошичка, а я тим часом сховав одну в рукав.
- Уявіть собі, тітонько Селлі,- звернувся до неї Том,- тут тільки дев'ять ложок.
А вона йому на те:
- Ходіть собі бавтеся, тільки не морочте мені голови! Я знаю краще за вас, сама їх лічила.
- Еге ж, я двічі перелічував їх, тітонько, і все в мене виходить тільки дев'ять.
Вона, знати, відразу вся гнівом загорілася, а проте підійшла й почала рахувати, та й кожен на її місці перераховував би.
- Господи, що ж це діється! Справді, тільки дев'ять! - вигукнула вона.- Ото нечиста сила, доведеться знову перелічувати!
Я тихенько поклав на місце ту ложку, що була у мене в рукаві; вона перелічила й сказала:
- Бий тебе сила божа! Знову їх десять!
А сама стоїть сердита така й не знає, що діяти. Том сказав:
- Ні, тітонько, мені все ж не віриться, щоб їх було тут десять. [457]
- Ти що ж, йолопе, не бачив, як я лічила?
- Та бачив, але...
- Гаразд, дивись, я полічу їх ще раз.
Я знову одну хапнув, і вийшло дев'ять, як перед тим. Це мало не довело її до сказу, вона тремтіла вся й лютувала, аж підскакувала. А проте лічила ті ложки, лічила і так заморочила собі голову, що й кошичка до ложок зарахувала; тричі виходило в неї, як треба, а тричі - ні. Ну, тут вона вже так розлютилася, що вхопила кошичка та як швиргоне його додолу, то так він у кицьку і влучив; потім наказала нам забиратися геть і дати їй спокій, а якщо ми до обіду ще мулятимемо їй очі, вона з нас шкуру спустить. Ми взяли ту зайву ложку та й сунули їй у кишеню, поки вона нам вичитувала, отож Джім одержав ще до обіду і ложку, й цвяха. Ми були дуже задоволені, і Том сказав, що заради такого діла можна було б і вдвічі більше поморочитися, бо ж тепер тітка Селлі нізащо в світі тих ложок не перелічить - хоч убий, а якщо й перелічить, то нізащо не добере, чи правильно, чи ні; а днів через три у неї від того рахування так у голові замакітриться, що вона вже до тих ложок і не підійде, ба навіть може вколошкати того, хто запропонує їй іще рахувати.
Ми повісили простирадло назад на мотузку, а натомість поцупили в тітки Селлі інше - з її шафи. Крадучи простирадла й повертаючи їх назад, ми протягом двох чи трьох днів довели тітку Селлі до того, що вона вже не знала, скільки ж у неї тих простирадел; врешті вона заявила, що й знати про те не хоче - начхати їй на те, скільки тих простирадел, і не бажав вона через такі дурниці занапащати своєї душі! Вона не перелічуватиме їх - ліпше померти.
Отак за допомогою теляти, пацюків та1 плутанини в рахуванні ми владнали справу з сорочкою, простирадлом та свічками, а щодо свічника, то вже якось воно буде,- викрутимось.
А от з пирогом була нам справжня морока. Ми з Томом крутилися, наче мухи в окропі. Місили його в лісі, там же й пекли; і вийшло непогано, хоча й не за один день; ми перевели аж три повні миски борошна, поки його спекли, геть пообпікали собі руки, і очі нам димом роз'їло; розумієте, нам головне було сама шкоринка, а вона ніяк не трималася і раз у раз провалювалася. Та зрештою ми таки добрали способу: треба покласти драбину в пиріг, а тоді й запекти її. Отож наступної ночі подалися ми до Джіма і разом із ним подерли простирадло на вузенькі [458]стяжки й зсукали їх разом, і ще задовго до світанку ви йшла у нас добряча мотузка, на якій легко можна й людину повісити. Ми уявили собі, ніби робили її дев'ять місяців.
А перед обідом ми віднесли мотузку до лісу, але виявилося, що вона завелика і в пирозі не вміщається. З одного простирадла вийшло б мотузки на сорок пирогів, якби "її стільки було потрібно; вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що хочеш. Цілий обід можна було б приготувати.
Та стільки мотузки нам не треба було. Нам аби на один пиріг, а решту ми викинули геть. У мисці ми не пекли нічого, бо боялися, що вона розтопиться на вогні. Проте в дядька Сайласа була чудова мідна грілка з довгою дерев'яною ручкою; він дуже з нею носився, тому що якийсь шляхетний предок привіз її аж із Англії, прибувши сюди разом із Вільгельмом Завойовником на кораблі «Мейфла-уер». Грілка зберігалася на горищі серез різного мотлоху [459] й інших цінних речей; і не тому, що вони дорого коштували - їм гріш ціна,- а тому, що то були пам'ятки. Ну, ми ту грілку тишком-нишком і свиснули й віднесли до лісу. Щоправда, перші пироги в ній горіли, зате останній вдався на славу. Ми вимастили грілку зсередини тістом, поставили її на жар, поклали туди мотузку, поверх неї - другий шар тіста, а зверху - покришку та обклали посудину жаром; ручка була довга, і ми стояли кроків за п'ять від вогню: і зручно, і не жарко. За п'ятнадцять хвилин випікся такий пиріг, що любо глянути. Але ж тому, кому захотілося б його скуштувати, треба було б спершу придбати щонайменше дві пачки зубочисток, та й за живіт його, мабуть, так ухопило б, що в дугу зігнувся б від тієї лагоминки. Еге, надовго відбило б йому охоту до їжі, то вже не сумнівайтеся!
Нат не насмілився глянути, як ми той зачарований пиріг у Джімову миску вкладали; під пиріг ми підсунули ще й три олов'яні тарілки, і Джім одержав усе що треба, а коли зостався на самоті, розламав пирога й заховав мотузяну драбину у свій солом'яник, а потім нашкрябав якісь кривульки на тарілці й викинув її з вікна.