Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
23. Як це схоже на опис бібліотеки абатства в “Імені троянди”, де метафора лабіринту теж є наскрізним символом: “Только библиотекарь имеет право двигаться по книжным лабиринтам… Лабиринт духовный - это и вещественный лабиринт. Войдя, вы можете не выйти из библиотеки” [Имя розы,46-47] або: “…Я в библиотеку никогда не ходил. Там лабиринт.. - Библиотека помещается в лабиринте? - Се лабиринт величайший, знак лабиринта земного…” [Имя розы,182-183].
Та й сама модель пошуку забороненої (захованої) книги, яку використав Еко в своєму романі, збігається з такою, наприклад, формулою письменника-бібліотекаря Борхеса: “Кем-то был предложен регрессивный метод: чтобы обнаружить книгу А, следует предварительно обратиться к книге В, которая укажет место А; чтобы разыскать книгу В, следует предварительно справиться в книге С, и так до бесконечности”24 [“Вавилонская библиотека”,84]. До речі, ті-таки пошуки неіснуючої книги - Хозарського словника - є рушійною силою сюжету однойменного роману Павича, один із героїв якого, доктор Муавія, “відкриває” існування втрачених “Хозарських проповідей” Св. Кирила приблизно таким же чином, як Баскервільський “відкриває” існування втраченої частини “Поетики” Арістотеля.
Крім того, абатська церква [Имя розы,49] напрочуд схожа на Собор Паризької Богоматері, а конфлікт світоглядних систем Середньовіччя і Ренесансу (зокрема, ставлення до книг Клода Фролло і Хорхе з Бургоса) поєднує романи Гюго і Еко. Перелік прикладів постмодерністської гіперрецептивності можна продовжувати і продовжувати.
Гіперрецептивністю ж (а відтак - “палімсестністю”) позначена також повість Патріка Зюскінда “Запахи, або Історія одного вбивці”. Недаремно автор передмови до її першого українського перекладу буквально каталогізує помічені в творі впливи: “Читач, гадаю, помітив подібність згаданих (роману Еко і повісті Зюскінда. - Ю.К.) мистецьких явищ (при тому, що своїми художніми якостями “Ім'я троянди” стоїть усе-таки вище)… Тридцяти-з-чимось-річний баварський молодик перебував під безпосереднім впливом італійця, коли брався до своєї повісті з часів епохи Просвітництва, резонно побачивши в подібному описі життя середньовічного монастиря приклад фахового оволодіння читацьким інтересом та методику цього оволодіння... Інтертекстуальні відсилання то до Діккенса (герой - байстрюк-сирота, дитинство в притулку, знущання в підмайстрах тощо), то до французького реалізму Бальзака й Золя (скажімо, в описі парфумерної крамнички Бальдіні чи міазмуючого паризького Цвинтаря Невинних); в’їдлива пародія на Дідро й Руссо (образ маркіза де ла Тайар-Еспінаса), а водночас і на сучасні “теорії вітальності”; пародія (цього разу через натяки на Флобера - “Спокуса святого Антонія” та Манна - “Самітник”) високих тем “затворництва” і “єднання з природою”; натяк на Достоєвського з його “тварь дрожащая или право имею?”; відгомін реакції німецької літератури на нацизм (“Доктор Фаустус”, “Брати Лаутензак” тощо) і відповідь на новітні філософські теорії тоталітаризму, не кажучи вже про майже наукові викладки зі сфери парфумерії25 , - ось іще й не повний перелік компонентів захоплюючої гри в яку не менш інтенсивно втягується й далекий від структуралізму та інших інтелектуальних забав “масовий” читач, захоплений просто детективним сюжетом, історикоподібною хронікальною манерою й проникливим шармом нестаріючого німецького романтизму… Згадаємо нарешті Гофмана. Герой “Запахів” - це новий “малюк Цахес”, людина, хоч зовні й не така казково потворна, але морально теж огидна й нікчемна. Щоправда, в Зюскінда це не так однозначно, як у його великого попередника: часами ми почуваємо навіть щось схоже на симпатію до нашого “парфумера”: адже владою навіювати людям любов до себе малюка Цахеса наділила фея Рожа-Гожа, вся його сила в нікчемних трьох волосинках серед пишно зачесаних кучерів, тимчасом як Гренуй досягнув могутності без фей, взагалі без будь-чиєї підтримки й уваги, він сам зробив себе улюбленим, Богом, володарем душ... і не втішився, як Цахес, а жахнувся, побачивши, чого варта любов усіх тих нормальних, звичайних, милих, людяних, слухняних перед законом людей… Поза сумнівом, “мотив” чи “схема Цахеса” є вирішальними в постмодерністській системі “Запахів”. Автор нагадує про це навіть такими вторинними, здавалося б, паралелями, як образ батечка Тер’є (пастор у Гофмана) чи власниці сирітського пансіону мадам Гайар (фея-патронеса подібного притулку в “Малюку Цахесі”) тощо. За ними, втім, простежується взагалі паралель між гофманівським князівством Керепес, де, ніби віспу “сільським телепням”, повсюди прищеплено дух освіти й порядку, та добою Просвітництва, яку обирає тлом для свого героя Патрік Зюскінд. І “гумористична смерть” (вислів Гофмана) малюка Цахеса переливається в ритуально-моторошну, а проте й комічну сцену розривання і поїдання Бога-Гренуя злочинцями-бомжами на Цвинтарі Невинних” [Зюскінд].
Не з усім погоджуючись (так, сцену смерті Гренуя за найсильнішого бажання комічною б не назвав), я дозволив собі цю “затяжну” цитату передовсім через повноту в ній інформації про гіперрецептивність повісті Зюскінда. Щоправда, і ця повнота відносна, бо, наприклад, важко погодитися також із тим, що “наскрізна метафора Запаху - геніальна індивідуальна знахідка цього великого компілятора” [там само], адже вона явно нагадує розгорнуту метафору гри в бісер у відомому однойменному романі Германа Гессе (мабуть, треба вродитися педантичними скрупульозними німцями, щоб не втомитися і не облишити метафор довжиною в сотні сторінок). А трохи далі на видноколі - твори-метафори німецькомовного єврея Кафки.
Та чи не стосуються висновки про гіперрецептивність (“палімсестність”) постмодерністської літератури тільки згаданих творів або творів лише західноєвропейських письменників? У мене в руках щойно отримане з інтернету (і, кажуть, ще не оприлюднене гуттенбергівським способом) оповідання популярного російського постмодерніста В.Пелевіна “Водонапірна башта”. І вже з перших його рядків прозирає Джойсів “потік свідомості”… Недаремно ж Еко заявив, що “кожна книга розповідає лише про інші книги і складається лише з інших книг” [Н,624].
Отже, гіперрецептивність - це не традиційне літературне запозичення, а властива сáме постмодернізмові навмисно, підкреслено акцентована, неприхована активна рецепція, і найголовнішим (хоч і не єдиним) шляхом її реалізації є “інтертекстуальне цитування” (У.Еко), “цитування без лапок” (Р.Барт), яке й призводить до яскраво вираженої “палімсестності” постмодерністських творів.
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
