Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)

Наступною характерною рисою літератури постмодернізму є її іронізм. Після проголошення його У.Еко важливою конститутивною ознакою культури постмодернізму рідко зустрінеш роботу, де б не розглядалися або, принаймні, не згадувалися поняття на кшталт “іронія/самоіронія”, “пародійність”, “карнавальність”, “шаржування” тощо. Якщо спробувати позначити усі перелічені поняття одним узагальнюючим словом, то ним виявиться лексема “несерйозність”.

Ось дотепний (іронічний?) паралелізм видатного італійського письменника і вченого з приводу постмодерністського іронізму: “Постмодернізм - це відповідь модернізмові: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення може призвести до німоти, його потрібно переосмислити, іронічно, без наївності. Постмодерністська позиція нагадує мені положення чоловіка, закоханого в надзвичайно освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй “я кохаю тебе до нестями”, бо розуміє, що вона розуміє (а вона розуміє, що він розуміє), що подібні репліки - прерогатива Ліалá²⁶. Втім вихід є. Він мусить сказати: “Як сказала б Ліалá - я кохаю тебе до нестями”… Якщо жінка готова грати в ту саму гру, вона зрозуміє, що освічення в коханні залишилося освіченням у коханні” [Н,636].

Як бачимо, один із загальновизнаних лідерів літератури постмодернізму²⁷ вельми переймається тим, аби не здатися комусь “наївним”, і відтак пропонує своєрідний “запасний аеродром” - іронію. Тому я назвав би (можливо, дещо загострено, але це необхідно задля “оголення прийому” /В.Шкловський/) цю інтенцію постмодерністської культури (зокрема - літератури) “втечею в несерйозність”.

Письменники попередніх діб (навіть щось/когось висміюючи, пародіюючи, травестуючи тощо) здебільшого щиро й серйозно (“наївно”?) вірили, що можна створити щось оригінальне, сказати своє, нове слово, вирішити певну проблему, вплинути на буття людини і людства etc.

Постмодерністи ж “подорослішали”, відкинули “дитячу наївність” своїх попередників: все в них просякнуте іронією, скепсисом, сарказмом, пародійністю, знижене авгурівською посмішкою: немає художнього образу - є симулакр²⁸, немає оригінальності - є “палімсестність”, немає автора - є скриптор-компілятор і т.д.

Якщо наведений вище вислів Барта, що “кожен текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат”, розуміти буквально, якщо дійсно розмивається межа між самим протиставленням автора і скриптора-компілятора²⁹, тоді найкращий спосіб останньому “зберегти обличчя” - це зробити вигляд, що він компілює несерйозно, жартома, іронічно. І хто б що не казав, далеко не всім митцям хочеться опинитися на місці двох кумедних героїв Флобера: “Письменник нагадує Бувара і Пекуше, цих вічних переписувачів, великих і смішних водночас, глибинна комічність яких якраз і знаменує собою (виділ. Барта. - Ю.К.) істину письма; він може лише наслідувати те, що написане раніше і само писалося не вперше; він може лише змішувати різні види письма, змішувати їх один з одним, не спираючись цілком на жоден з них”³⁰. Відомий герой Бомарше заявив, що поспішає засміятися, щоб не довелося заплакати. Перефразую його: постмодерніст поспішає посміятися над собою першим, щоб випередити в цім інших, адже найкращий засіб уникнути чужої іронії - вжити самоіронію.

Якщо ми вже почали ланцюжок (іронія→самоіронія→…), то на роль його наступної ланки проситься пародія, яка вже за визначенням є наскрізь “постмодерністською”, бо містить: а) експліцитне і/або імпліцитне цитування, опору на чийсь твір-донор (див. “гіперрецептивність” і “інтертекстуальність”); б) сміх (іронію, сарказм і т.п.). У наскрізь іронічному постмодерністському літературному дискурсі пародійну і непародійну рецепцію чужого матеріалу важко розмежувати. А, може, уся література постмодернізму це не що інше, як пародія на літературу?

Звичайно, пародія не є відкриттям доби постмодернізму, а існувала стільки ж, скільки існує сама “серйозна” література (тексти-донори). Так, геніальний епос Гомера (VIII ст. до н.е.) миттєво “наздогнала” не менш геніальна “Батрахоміомахія”, яку іноді приписують… самому Гомерові (sic!). То, може, Еко, заявивши, що “постмодернізм” - термін, придатний à tout faire [для будь-якого випадку /фр./]” і “скоро категорія постмодернізму охопить Гомера” [Н, 635], був недалеко від істини, адже “в усіх книгах мова йде про інші книги, …будь-яка історія переповідає історію вже розказану. Це знав Гомер, це знав Аріосто, не кажучи про Рабле або Сервантеса” [Н, 608]. І, гадаю, у цій репліці Еко зовсім невипадково згадане ім’я одного з найвидатніших пародистів світу - Сервантеса, якого “легше легкого покласти до ложа (хай навіть Прокрустового. - Ю.К.) найновішої постмодерністської поетики” [Затонський, ВЛ].

Якось Мопассан написав вірша “Сільська Венера”, де зобразив красиву сільську дівчину, яка спочатку закохалась була, але дуже швидко розчарувалася в хлопцеві. Відтак, щоб уникнути нових розчарувань, вона почала не обділяти увагою усіх без винятку представників сильної статі. Вірш закінчується рядками, які, гадаю, можуть своєрідно вказати на витоки постмодерністського іронізму: “С тех пор она, чтоб избежать ошибки, всем стала раздавать свои улыбки”. Чи не стали й постмодерністи, аби уникнути помилок - звинувачень у симпатії, занадто серйозному ставленні до якогось конкретного культурного явища (а раптом воно візьме, та й вийде із моди) - “роздавати свої посмішки” усьому без винятку естетичному доробкові людства. Ну, звичайно ж, посмішки іронічні, виключно іронічні.

Додати в закладки

  
Переклад Translate