Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
35 [код 3], і на розривання Орфея вакханками, і ще хто знає на що [код 4 → ∞]: “…/Гренуй/ вилив на себе вміст цієї пляшечки і нараз засяяв неземною красою. На мить вони, наче від вогню, сахнулись од нього з побожністю… Але тієї ж миті відчули, що відсахнулися тільки для того, аби накинутися на нього, що їхня побожність перетворилась у пристрасть, а здивування - в захоплення. Вони відчули непереборну тягу до цієї людини-янгола. Янгол випромінював нестримне тяжіння, якому жодна людина не могла чинити опір, тим паче що ніхто не хотів опиратись, бо те тяжіння було їхнім неприхованим бажанням: туди, швидше до нього!.. Люди оточили Гренуя, двадцятеро, тридцятеро людей, і звужували це коло дедалі дужче. Та ось обруч уже не вміщав усіх, вони почали тиснути, відпихати, виштовхувати одне одного, кожен хотів дотягтися до середини… Вони кинулись на янгола, навалилися на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутися до нього, урвати собі бодай шматочок від нього, хоч крильце, хоч пір’їнку…, іскрину його дивовижного вогню. Вони позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напавши на нього, мов гієни... Ось блиснув ніж, другий ніж, посипались удари, батуючи тіло, задзвеніли сокири, з тріском розрубуючи суглоби та кістки. В найкоротший час янгола було розкладено на тридцятеро, і кожен член цієї зграї, вхопивши собі шмат, забирався подалі, гнаний хтивою жадобою, і пожирав його. За півгодини Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лику земного. Коли канібали, закінчивши трапезу, знову зібралися біля вогнища, ніхто не промовив жодного слова… Вбивство чи інший нікчемний злочин кожен з них, будь то чоловік чи жінка, вже учинив за своє життя. Але зжерти людину?.. Вони думали, що на таке страхіття не будуть спроможні ніколи й нізащо. Й дивувалися, як легко це їм далось, і що при всій незручності вони не відчували навіть натяку на нечисте сумління. Навпаки! В животі, правда, було трохи важкувато, зате зовсім легко на серці. В їхніх похмурих душах раптом заворушилося щось приємно-світле. А на обличчях з’явився дівочий, ніжний відблиск щастя. … Вони надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові” [Зюскінд].
Отже, здавалося б, усі літературні твори гіперрецептивного постмодернізму, та ще й з його орієнтацією на масового читача36, повинні добре сприйматися щонайширшим загалом. Але реально чимало постмодерністських художніх текстів навряд доступні багатьом його реципієнтам (читачам і/або користувачам комп’ютерів), а є колом читання передовсім нечисленних інтелектуалів, зокрема - професіоналів-літературознавців. Тобто і постмодернізм, що прийшов на зміну модернізмові, нічого не зміг вдіяти проти загальної тенденції “збільшення дистанції між культурами експертів і широкого загалу” (Ю.Хабермас)37, між елітарним і масовим читачем.
Щоправда, література постмодерну - поняття далеко не однорідне як у концептуальному, так і в естетичному сенсі. У ній, зокрема, помітні “прозорий” і “темний” стилі (як свого часу в провансальських трубадурів, прибічників “ясної” [trobar leu] і “замкненої” [trobar clus] манер творчості). Ось, наприклад, перелік жанрових різновидів творів М.Павича (який, на мою думку, тяжіє передовсім до “темного стилю”, “замкненої манери”, на відміну від тих самих Еко і Зюскінда): “Хозарський словник” - це роман-лексикон, “Остання любов у Цареграді” - роман-посібник для гадання на картах таро, “Внутрішня сторона вітру” - роман-клепсидра38, “Пейзаж, намальований чаєм” - це роман-кросворд, збірка “Скляний равлик” - це оповідання з мережі інтернет…”39. Нещодавно з’явився черговий твір письменника - “Зоряна мантія”, який теж отримав несподіване жанрове визначення - “роман-астрологічний довідник”. Тому закономірно виникло питання: “Пане Павичу, а ви самі не вважаєте, що придумуєте книги, занадто складні для звичайного читача…?” І хоча майстер слова за словом у кишеню не поліз: “Мої книги дуже популярні - їх уже прочитали близько п’яти мільйонів людей. Це відкидає думку про те, що книги Милорада Павича є занадто складними” (Л+,13), читаючи його твори, думаєш трохи інакше.
Гадаю, Павич дещо помиляється або лукавить: передовсім, навіть якщо ці підрахунки правильні, то чи порівнював він наклади своїх книг із тиражами нині модних детективів, “фéнтезі” або жіночих романів? Або з накладом самого лише “Імені троянди” - 10 млн. прим.? До того ж, існує поняття літературної моди40, а талановитий сербський письменник у інтелектуальних колах багатьох країн світу зараз не просто модний, а культовий.
Інша річ, що читати Павича дійсно цікаво. Згоден, “гімнастика розуму” - один із різновидів інтелектуальної насолоди: чи то під час зіставлення “чоловічої” і “жіночої” версій “Хозарського словника”, чи то під час спостереження “переливання” думки автора й читача в “клепсидрі” роману “Внутрішня сторона вітру. Роман про Геро й Леандра”, що його потрібно читати з обох кінців (як конспект економного студента, який записує два предмета в один зошит з обох його кінців). Згоден також, що зараз деякі інтелектуали презирливо кривляться навіть при вживанні словосполучення “лінійне письмо”. Але мова йде саме про інтелектуалів (як мінімум - квазіінтелектуалів), а не про масового читача.
Тож вважаю, що “загальнодоступність” літератури постмодернізму - це один із її міфів, можливо, інтенція деяких письменників, але аж ніяк не її абсолютна реалізація. Крім того, інтернет літературі в естетичному сенсі поки що
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
