Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
41 не конкурент, тож чутки про її смерть занадто перебільшені.
VІ. Автор-читач-текст: “пікнік у складчину”
Наступна риса літератури постмодернізму - схильність до гри з текстом і читачем, яка має, як мінімум, два вже згадані джерела: іронізм (“несерйозність”) і прагнення повернути літературі масового читача, боротьбу за нього.
Чому несерйозність? Можливо, тому, що легкість запозичення провокує таку саму легкість віддавання (“легко прийшло - легко пішло”)? Або так: якщо автор перетворюється на скриптора, а твір - на палімсест, то чому б не підбити й читача пограти в схожі ігри, стати спільником письменника, віддавши і йому частину “текстотворчих” функцій (див. нижче про інтерактивну літературу)?
Чому боротьба за масового читача? Бо в цьому “шаленому, шаленому, шаленому світі” пересічну людину часто треба садити за книгу буквально силоміць. Формула одного з російських “андерграундових” поетів “…о них не сложено былин, зато остались анекдоты”, за усього постмодерністського іронізму, є вельми показовою щодо позначення зміни літературних смаків. Якщо письменник не враховуватиме (хай ницих і вульгарних, але реальних) смаків сучасної читацької публіки, її, прихильності, образно кажучи, “до анекдотів, а не до билин”, - він ризикує загинути як письменник. За висловом одного дослідника, якби хтось надумав писати “Улісса” зараз, він би здійснив своє “літературне харакірі” - його б просто ніхто не читав. Завдання дуже непросте: елітарна література, з одного боку, повинна дечого навчитися в літератури масової, з другого ж - не “загратися”, перетворившись на дешевий ерзац.
У письменника завжди є два шляхи: або орієнтуватися на читача “який він є” (і ризикувати популізмом), або формувати, виховувати свого читача (і ризикувати популярністю). Тому постмодерністи, часто прагнучи зробити “своїм” як елітарного, так і масового читача (бо ці читачі вже є), водночас “живуть надією - яку не надто приховують, - що саме їхнім книжкам призначено породити, і рясно, новий тип ідеального читача” [Н, 625], І, можливо, гра з текстом і читачем є спробою, тримаючи синицю в одній жмені, спробувати вільною рукою схопити журавля в небі.
Зокрема помічено, що постмодерністи у тлумаченні своїх творів охоче віддають ініціативу читачам. Гадаю, в цім зв’язку зовсім не випадково у романі М.Павича “Хозарський словник” з’явилася така думка: “…Не я змішую фарби, а твій погляд…, я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму óці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зварить кашу, той буде мати кращий малюнок, але нікому не зварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є, отже, віра споглядання, слухання й читання (тобто діяльність глядача, слухача й читача. - Ю.К.), аніж віра малювання, співу чи писання… Я працюю з чимось таким, як словник фарб…, а споглядач сам складає з того словника речення й книги, тобто малюнки. Так міг би робити й ти, коли пишеш. Чому б комусь не скласти словника слів, які утворять одну книгу, й дозволити читачеві самому з’єднати ці слова в єдине ціле”42.
Павич і сам охоче реалізує щойно продекларований принцип, про що свідчить як назва (“Хозарський словник”), так і жанр (роман-лексикон) його знакового для літератури постмодернізму твору. Напрочуд схожу думку висловив і У.Еко, давши визначення ідеального гіпертексту (улюблений термін постмодернізму) - “ідеальний гіпертекст - це такий гіпертекст, у якому можна комбінувати всі слова всіх категорій (подібно до побудови енциклопедії)”43.
Слід також зауважити, що Павич, названий “першим письменником Третього тисячоліття”, дає для “читацької каші дуже гарну гречку”… Схильність видатного серба до постійної гри з читачем дослідники його творчості відзначають постійно: “…Павич, даючи читачеві… практично необмежену владу над своїм текстом, відмовляється від монопольного права автора на істину” [Л+, №17-20, с.13]. Як же конкретно Павич “дозвол/яє/ читачеві самому з’єднати ці слова в єдине ціле”?
Один з різновидів залучення читача до співтворчості - запрошення його до трансформації і/або творення художнього тексту (особливо в електронно-інтернетному його варіанті): дописування фіналу, початку, фрагменту, розвиток ліній персонажів тощо. Це називається “інтерактивним читанням” (“інтерактивною літературою”). Звичайно, скажімо, Кальдерон або Пруст такої можливості своєму читачеві не давали, а отже це свіже слово в літературі.
Милорад Павич - людина високоосвічена, яка займається класичною літературою фахово, а отже гра з читачем - його свідомий вибір: “Усе своє життя я вивчав класичну літературу і дуже її люблю. Проте думаю, що класичний спосіб прочитання книг уже вичерпав себе, прийшов час змінити його - передовсім, коли йдеться про художню прозу. Я стараюся дати читачеві більшу свободу; він разом зі мною несе відповідальність за розвиток сюжету книги. Я намагаюсь надати читачеві можливість самому вирішувати, де починається і де завершується роман, яка зав’язка і розв’язка, якою буде доля головних героїв. Це можна назвати інтерактивною літературою - літературою, що рівняє читача з письменником. Нещодавно вийшла версія “Хозарського словника” на компакт-диску…, до послуг читача два з половиною мільйони способів прочитання роману. Кожна людина може вибрати свою фазу читання, створити власну мапу цієї книги” [там само, с.1].
Якщо раніше кодування (див. вище) відбувалося на основі зафіксованого (канонічного) тексту, який створював і правив виключно сам автор, часто не дозволяючи цього робити навіть редакторові
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
