Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО її КОХАНОГО
Пише та, що осяває зором обрії земні:
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!..»
ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди». [87]
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало. [88]
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо...
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я. [89]
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!» [90]
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.
Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»
Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».
Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.
Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
