Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ
Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,-
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,
Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.
Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-
Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.
Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.
Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,
їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.
Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!
Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-
Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.
Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,
Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові. [104]
І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:
«Наточили з ворогів ви ріки крові!»
Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!
ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».
Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:
В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,- розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!
Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».
Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-
Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»
Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,
Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,
І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?» [106]
Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина
Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.
«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»
Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.
Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!
Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».
Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!
Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,
Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.
В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -
Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
Творить він із лиха радість, милостиво нами править».
Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-
Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.
Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять
. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
Як для неї і для себе повернути благодать?
Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».
Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-
Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.
Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,
Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
Може, бог тебе не схоче засудити на загин?
Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-
Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;
Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».
Він морців до себе скликав і сказав він їм усім
: «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!» [107]
Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»
Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-
Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!
Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;
Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»
Що казати? - звідусюди позбирались шукачі,
Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-
Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.
Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-
Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!
Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.
Звідки ще новин чекати? - ні, надія це пуста;
Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»
Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
«Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»
Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-
Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»
їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,
Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-
Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»
Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-
І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.
Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,
Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».
Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.
Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти. [108]
Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».
Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
«Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.
Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!
Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».
Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:
«Леле! Що ви проказали? - хай не чують наші вуха!
Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!
Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,
Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!
Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».
Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,
Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,
Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,
І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.
Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;
Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,
Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.
Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.
Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,
І земля здригалась важко від ударів їх булав,
Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.
Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.
Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,
Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.
Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.
Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!
Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-
Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-
Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.
Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!
Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-
Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;
Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.
Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»
Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,
Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;
З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,
Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала. [109]
Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:
«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.
Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.
Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».
Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,
Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.
Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:
Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.
Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба
Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;
Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,
Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.
Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,
Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,
Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.
Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.
Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,
Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.
Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.
Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!
Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,
Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,
Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.
Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»
Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?
Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!
Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -
Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.
Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-
Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.
Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!
Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».
І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,
Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,
Полюбилися,- і душу їм пекли вогні любовні;
Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.
Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;
Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;
Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,
Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим. [11О]
Автанділа проводжала в путь Асмат - вона весь час
Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,-
Зов'явала, як фіалка, блиск лиця її пригас. Він сказав:
«Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?
Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.
Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.
Два лиш місяці чекайте,- як тоді я не прибуду,
Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду».
Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.
Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,
Закривавився,- з дороги кров облизували звірі,-
Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
