Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД
Він казав: «Створив ти, боже, шир землі й небес висоти,-
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!
Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,-
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!
Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого».
Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!
ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА
Того дня Ростан був лютий - не було в царя прийому,
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,-
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.
Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
«Не згадаю, що казав ти,- річчю цар озвавсь такою,-
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.
Нащо гнів? - скажи розважно, в чім прохання
Автанділа. Мудреці казали вірно:
«Гнівність горе породила».
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,- річ твоя хай буде сміла».
Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
«Якщо ти не збожеволів - стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,- не кажи таке цареві».
Кинувся вазір до левня,- скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».
Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:
«Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»
Цар схилив чоло і думав - не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:
«Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди».
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.
Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
«Чи не місяцем мінливим стало сонце? - Дня нема!»
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».[129]
Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,
Мовив: «Сину мій, тебе я не побачу більше знов!»
Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:
«Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?
Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,-
Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!
Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.
Як тебе я не зустріну,- мук не висловить язик.
Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,
Після гри в м'яча додому поспішаєш, зором сяєш?
Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?
Трон, палац - мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!
Знаю - з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,-
Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.
Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,
Я ж помру - і наді мною хто ридатиме тоді?»
Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,
Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,
Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.
«Сонце йде - нам тьма судилась»,- чути стогони юрби.
Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав
І промовив: «Подивіться - сонця блиск згасати став!
Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?
Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»
Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.
Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»
Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;
Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.
Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-
Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.
Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.
Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»
Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:
«Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!
Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,
Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
