Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЯК АВТАНДІЛ ТАЄМНО ВІД'ЇХАВ І ВДРУГЕ ЗУСТРІВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,
А коли підходить ближче,- гасне, в променях згорає,
Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;
Як не бачимо кохану - давнє горе оживає.
Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:
їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;
Озирається навколо, сонце поглядом шука,
Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.
У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:
Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;
Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-
Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.
Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові
Не хвалитиме,- про тебе не забути юнакові!
Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.
Так! Закоханий повинен покорятися любові!
Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?
Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,
Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-
Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»
Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,
Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;
В неї очі - самоцвіти, в мене влучать ці берили!
Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».
Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,
Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,
Знак того, якого воля владно рухає світи,-
Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!
Для філософів прадавніх ти являло образ бога!
Поможи мені - я бранець, в кайдани закутий строго,
Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!
То мене журила близькість, а тепер смутить - дорога». [131]
Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-
Запізнитися боявся і коня прискорив крок.
Ніч лягала - милувався плином зір поміж хмарок,
їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.
Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!
Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;
Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.
Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»
Мучив день його, а присмерк, захід сонця - потішав.
Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-
Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.
А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.
Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;
Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,
З'їв її, та й далі їхав, серце - Марса, сонця - лик.
Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»
Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?
Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,
Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.
Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.
Враз Асмат його впізнала - вийшла, стала коло входу,
Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.
їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.
Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.
Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»
Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:
«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».
Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.
Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?
Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»
Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці. [132]
Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.
Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!
Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.
Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.
Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»
Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.
Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»
А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»
З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!
Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».
Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.
Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.
Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх! [133]
Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.
На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-
Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.
Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»
Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.
Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
