Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»
Мовив сонцю він: «Ти, сонце,- Тінатін ясні ланити,-
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість - ти!
Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?
Сонце зникне хоч на місяць,- нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани - він проріже місце хворе».
Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
«Я тебе благаю, сонце,- ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-
День на ніч не перетворюй,- хай любов свою знайду ще!
Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу - журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: «Будь його ти - твій він, плаче за тобою!» [148]
О Муштарі! Стань для мене мудрим, праведним суддею!
Серце судиться із серцем - зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!
Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.
Аспірозе, йди,- згораю через неї я від палу,-
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!
Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера - ось чорнило,
Ось перо - мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.
Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:
«Його не кидай», мисль її розвій облудну.
Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».
А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся - барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».
Він казав про змінність світу, мовив сам собі:
«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.
Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.
Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни
, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.
АВТАНДІЛОВЕ ПРИБУТТЯ ДО ФРІДОНА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН РОЗЛУЧИВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;
Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.
Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?
Ця земля кому належить, хто тут паном - вас питаю».
Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!
Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:
Тут - турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.
Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.
Нурадін-Фрідон - владика, що над нами верховодить;
Він - звитяжець, вершник дужий,- чи земля таких ще зродить?
І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.
Він - наш пан, він - наше сяйво, що з небес на землю сходить».
Витязь мовив: «Ви, братове,- люди добрі, слава богу.
Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,
І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»
З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.
Розказали: «Ця дорога - битий шлях в Мулгазанзарі;
Там - наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.
Десять день в путі пробудеш ти, чий лик - рубіни ярі.
Ах, чужинцю! - нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»
Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,-
Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?
От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-
Отоді вона всім людям справді втіхою була!»
Моряки пішли. Коневі острогами боки стис
Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.
Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,
І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.
Де б чужих людей не здибав - зразу острах в них зника,
Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,
І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;
Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника. [150]
Ось уже Мулгазанзарі,- закінчилась довга путь.
Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;
Справді - поле облягають, з пружних луків стріли шлють,
Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.
Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,
Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»
Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,
Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».
Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.
Чи красу його я зможу описать пером своїм?
Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;
Стрічних з розуму він зводив станом - пагоном гінким.
Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;
Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-
Лук схопив, метнув стрілою,- на траву орел упав,
Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.
Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;
Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви
І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-
Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»
Горб на полі був,- на ньому став Фрідон, привідця бою.
Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.
Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:
«Що сталось?» і палав уже злобою.
Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!
Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»
Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,
І спинився - в нього очі сліпотою пойнялися.
Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:
«Сповісти - перебуває у Фрідоновій країні,
Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,
Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».
Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним
І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-
Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь
таким: «Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим».
Таріелове наймення у Фрідона будить біль -
Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,
Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.
Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль. [151]
Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,
Рік, на левня задивившись: «Якщо ти не сонце - хто ти?
Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти».
Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.
Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,-
Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.
Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!
Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!
Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?
Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,-
Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;
Вдень не сяє свічка,- світить тільки в час нічної мли.
Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.
Полювання увірвавши, всі вернулися назад;
Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,
Кажуть: «Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?»
Витязь мовив до Фрідона: «Знаю - чути хочеш ти,
Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,
Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;
Буть рабом я годен - він же братом став мене ректи.
Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар - я,
Проводир високий війська; Автанділ - моє ім'я.
Я - владар, мене зростила з юних літ царська сім'я.
Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.
Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині
Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,
Не озвавсь на заклик - вчинки всі були його чудні.
Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.
Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,
Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:
Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;
Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.
Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,
Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.
Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,
Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.
Повернувшись, ми казали: «Певно, то була мара».
Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.
Я тоді рішив прознати тайну цього моцара
І його шукати рушив, зрікшись радості й добра. [152]
Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;
Врешті слід його вказали ним поранені хатави,-
Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.
Він прийняв мене, мов батько; про свої повідав справи.
Він забрав печери в дивів, кров'ю їх збагрив булат
І почав у тих печерах проживати вдвох з Асмат;
Давнє полум'я печалі мучить витязя в сто крат.
Всіх розлука з ним вдягає в чорний стрій, в жалобу шат!
Живучи в печері, діва сльози точить із очей.
Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,-
Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;
Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.
Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,
Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.
Скільки він зазнав страждання - я, шалений, не збагну!
Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!
В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного
І на мить коня не кине - дару цінного твойого;
Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.
Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!
Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь - мене зустріли владарі сумні й суворі.
Я царя просив пустити, він лютився: «Баламут!»,
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.
Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним, осяйним.
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,-
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль - сліпим?»
Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,-
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.
Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,-
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
«Віроламний, змінний світе! - люта лжа твоїх годин!» [153]
Простогнав Фрідон: «Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Хи - планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.
Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ - огидна бридь».
Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.
Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.
Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч - годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.
Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!
На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли -
сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.
Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.
Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,-
Хоч розлука із тобою - смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його - неслава...
Поспішаю,- жде на мене дальня путь, важлива справа.
Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,- мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,- в ту місцину поведи!» [154]
Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі - мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!
Та скажи мені - чи зможу пережити твій відхід?
Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».
Чотирьох рабів він вибрав - не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.
Міцноногий мул придався - постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: «Будь з нами сонце - нас зима б не огорнула!»
Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули - їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»
До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:
«Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу - слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли - замрів їх човен, наче птах, удалині».
Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
