Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЯК ФАТЬМА ПРИВЕЛА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО СЕБЕ Й ОПОВІЛА ПРО НЕЇ УСЕНОВІ
Повела я сонцелику - як іще її хвалити? -
Та, клянусь, в своєму домі не могла те сяйво скрити,
Хоч усю її вгорнула у брокати й оксамити.
З вій зривався сніжний вихор; бив мороз трояндні квіти.
Повела її до себе, мов алое, світлолицю,
Заховала у покоях, як найбільшу таємницю.
Не казать про неї людям склала твердо обітницю;
Тільки я та негр-прислужник увіходили в світлицю.
Я не можу розказати про життя чудне й суворе,
Що жила ним діва, сльози проливаючи, як море.
Я кажу: «Не плач!», та діва сліз своїх не переборе!
Як живу без неї нині? Люте горе нам! О горе!
Як заходила до неї,- завше сльози там струміли,
І в очей пучини чорні вії падали, як стріли,-
Із озер черпала сльози повним келихом щосили,
Між коралів і агатів перли грали та горіли.
Не могла її спитати через сльози ті невпинні,-
Тільки їй скажу: «Одкрийся, з чого ти в такім тужінні?»
Як вже знову ллє алое сліз ключі кривавоплинні.
Стерпіти такі скорботи можуть лиш серця камінні.
Не потрібне їй ні ложе, ні прикрашення оселі,-
У вуалі лик сховавши, в тканки темні, невеселі,
Під чоло підклавши руку, так і спала без постелі.
Треба сотню раз просити, щоб взяла щось із тарелі.
Про вуаль повім тобі я, що красу вгортала слізну,-
В світі бачила я всякі цінні речі, розкіш різну,
Та не знаю, хто і з чого був зробив оту дивизну,
Тоншу за всілякі тканки, а міцну, немов залізну.
Довгий час в моєму домі проживала діва мила.
Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:
«Знаю - зрадити він може, до лихого здатний діла».
Через те і походжала я замислена, несміла. [174]
Так тоді я міркувала: «Як йому не розкажу -
Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?
Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!
Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?
Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.
Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,-
Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:
Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!»
Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,
Враз кажу: «Тобі я тайну розказала б до ладу,
Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду».
Він клянеться: «Хай об скелі головою я паду!
Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:
Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому».
Все повіла я Усену, чоловікові незлому:
«Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!»
Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння
Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.
Мовив: «Що ти показала? Хто вразив моє видіння?
Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!»
Відказала я: «Про неї не дізналася нічого,
Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.
Вдвох благаймо! Хай розкаже,- мучиться заради кого,
Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго».
Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,
Ми казали: «Сонце, нас ти ввергло в муку полум'яну!
Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?
Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?»
Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?
Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.
Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,
Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє, і
Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;
Стала хмура, мов пантера,- лють її незрозуміла.
Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.
«Я не знаю! Йдіть од мене!» - нам вона прошепотіла.
Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;
Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,
Заспокоювали діву - плач її поволі втих;
Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх. [175]
Рік Усен: «Вона зціляє серце в мене від ураз!
Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ, їх цілуючи.
Без неї біль зросте в сто двадцять раз.
Як дітей люблю я більше - хай господь заб'є їх враз!»
Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,
Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;
Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,
Бо навік в її тенета наші трапили серця.
УСЕН ПОВІДОМЛЯЄ ЦАРЯ ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Так і час минав поволі, дні минали й вечори.
Рік Усен: «Царя не бачив я ще з давньої пори;
Ти порадь,- піти до нього, занести йому дари?»
Я сказала: «Ради бога, як ти хочеш,- так твори».
Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.
Я казала: «Ти в палаці п'яну челядь стрінеш там.
Якщо скажеш їм про діву,- смерть мені і горе нам!»
Клявся він: «Хай меч виймають,- слову вирватись не дам».
Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п'є.
Виявляв завжди Усену цар зласкавлений своє,-
От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.
Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!
Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,
Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.
Не згадав купець, напившись, ні корану, ані Мекки!
Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!
Цар промовив до Усена, як були удвох вже п'яні:
«Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?
Де береш ці пишні перли та рубіни полум'яні?
І десятої їх частки відплатити я не в стані».
Встав Усен, вклонився й мовив: «О великий царю й пане!
Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!
Звідки статки, що їх маю? Хто знічев'я їх дістане?
Все моє майно і злото - все мені від тебе дане.
Ні, за дар оцей не дякуй,- маю іншу звістку дивну:
В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,-
Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;
Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну».
Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,
Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.
Це подобалось цареві, душу втішило сувору,
Він звелів Усену зразу привести її до двору. [177]
Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.
Раптом в дверях появився проводир царських рабів,
Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.
Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»
Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:
Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-
Ми візьмем її з собою. Поспішай,- вертати час!»
Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.
Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»
Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».
Вже нічого не поробиш - на загибель треба йти.
Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.
Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.
Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!
Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-
Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»
Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.
Бо мені судилось знати тільки горе на роду;
Ти добра й не жди для мене - сподівайся на біду.
Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».
Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;
Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,-
Вже не радістю їй радість, а жура їй - не журою.
Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.
Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,-
Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;
Ціле місто - ось є вартість перла кожного і лала.
їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.
Я сказала: «Може, перли придадуться десь в полоні».
І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.
Вийшов цар назустріч діві; місто - в кличах, в передзвоні.
Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.
Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,
Вартові не мали сили їхні стримати ряди.
Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,
І, здивований, промовив: «Сонце, ти прийшло сюди?!»
Кожен очі мружив,- сонцем всіх сліпила діва ця.
Цар прорік: «Я через неї обертаюсь на сліпця.
Де така краса зродилась з волі вищого творця?
Хто її, безумний, любить - в мандрах жде свого кінця!» [178]
Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:
«Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»
Та йому не відповіла діва, наче нежива,
І сиділа супокійно, і хилилась голова.
Що казав владар до неї - і не чула в ті хвилини,
Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;
Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,
І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.
Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?
Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:
Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє
І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;
Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,
Обернувши біль не в болі, а поразку - не в поразку,-
І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:
Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.
Дасть господь,- мій син вернеться переможцем із походу,-
Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;
Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.
Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»
Син царя - сказать я хочу - був звитяжцем добрим, смілим,
Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.
Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-
Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.
Принесли їй одяг -і вкрилась у дівочі сповивала,
Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,
Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-
Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.
Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»
Там, із західного злота викуте, стояло ложе.
Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі
Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.
Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-
Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,
І подякував за діву, дар Усену даючи.
Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.
Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.
Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!
О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?
Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась? [179]
0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!
Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.
Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?
Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».
Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:
«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.
Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!
Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-
Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».
Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»
Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!
Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.
Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.
Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,
Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»
З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!
В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.
Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,
Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!
Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!
Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін». [180]
Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;
В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-
Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.
Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!
Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.
Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.
Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;
Якби тут знайшли втікачку,- хай беруть із мене кров».
Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.
Цар і всі його надвірні сумували, побивались.
Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!
Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.
Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,
Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.
Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.
Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.
Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.
Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.
Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.
О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!
Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,
Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.
Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.
Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!
При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!
Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,
Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась
І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.
Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.
Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.
Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.
Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.
Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!» [181]
Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.
Не бійся ні його, ні мстивих слуг.
Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
