Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН
Доле! Сатанинський підступ - ось таке єство твоє,-
Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!
Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?
Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!
Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-
Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.
З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,
І страждання сліз потоки із очей моїх точило.
Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;
Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.
Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу
Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!
Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,
Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.
Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,
І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»
Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -
зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-
ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,
сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.
Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,
Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;
Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,
Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».
Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно
В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.
Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.
Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.
Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.
Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!
Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,
І взяла сестра царева доглядать його синів. [183]
Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.
Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?
Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,
А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.
Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,
Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину
їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?
Раб Рошак, що над рабами має владу головну».
Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!
Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;
Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,
А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».
Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»
Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,
Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.
З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.
Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,
Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.
«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -
Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.
Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.
Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,
Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-
І до нас раптово голос з того світу пролунав.
Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?
Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!
Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-
Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.
Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-
Грало сонячне проміння серед темного простору;
Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,
І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.
Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,
Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-
Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;
Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.
Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:
Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»
Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.
Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії! [184]
Нам це сяйво полонене не промовило нічого -
Не сказала, звідки родом і страждає через кого;
їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,
І такий у неї погляд, як у василіска злого.
Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-
Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.
Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -
Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.
Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-
Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;
Все одно нам од владарки не сховати таємниці,
Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».
Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,
Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,
Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;
А вона ридала,- сльози по щоці її текли.
До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину
Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».
Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину
Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».
Всім подобалася повість про діла такі чудні,-
Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,
І зі слів його впізнала риси діви осяйні.
На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.
Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:
«Що казав ти,- повтори слова мені ті».
Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-
Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.
Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,
Що могли ввійти і вийти невидимими вони,
їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини
Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».
За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:
«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;
В неї діва, що на людство сипле промені свої,-
За недолітка Росана вже засватали її.
Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана
Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;
Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».
В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна. [185]
В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,
Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.
Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.
Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.
Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,
Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,
Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,
Де красуня сонцелика пробував в самотині.
Варта з витязів суворих коло входу стала там,
Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,
Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам...
Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»
Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,
Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,
Радо він уславив бога, образ вічного добра:
«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»
Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,
Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,
Але дай мені ще більше про Каджетію почути:
Як безплотний каджі може на людину схожим бути?
Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,
Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»
Змовила Фатьма: «Так знай же,- то не духти химородні,
А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.
Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.
Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.
Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».
Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,
Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».
Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:
«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!
Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-
Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога». [186]
Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,
Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-
Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,
Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.
П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-
Витязь стан її до себе пригортає неохоче.
Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-
Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.
Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-
Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.
Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,
Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».
Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-
Між троянд її спинила вій агатових застава.
Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,
Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.
Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило
У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».
Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».
Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,
А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.
Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.
Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.
Автанділ, убраний пишно, появився у покої.
Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:
«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»
Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-
Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:
«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».
Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.
Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,
Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.
Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,
Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».
Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:
«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».
Садовить її він поруч, стеле килима він їй;
На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій. [187]
Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-
Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,
Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.
Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.
Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-
Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.
Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,
Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.
Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?
Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.
То вона мене мордує, і мене красуня ця
Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.
Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,
В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-
Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.
Він терзає власне серце від журби і тяготи».
Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,
Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.
Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,
Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.
Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-
Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.
Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,
Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.
Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-
Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.
Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;
З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».
Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!
Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»
Раб-чаклун з'явився чорний, наче ворон, віщий птах.
Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.
З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:
Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,
Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».
Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
