Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЛИСТ АВТАНДІЛА, ПИСАНИЙ ДО ФРІДОНА
Написав: «Фрідоне славний! Владарів владар незмірний!
Міццю й серцем леворівний! Виблиск сонця неозірний!
Цар могутній, що плюндрує супротивців стан невірний!
Цей привіт тобі гавкоче побратим твій, брат покірний.
За всі злидні пережиті я одержав нагороду:
Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,-
Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,
Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.
Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,-
Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.
Йти туди - це гра, хоч треба подолати перепону:
Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.
Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:
Там, де ти і брат твій вкупі,- всі завади марні й кволі,
Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;
Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.
Ну, пробач,- тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,
Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.
Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!
Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.
Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,-
Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.
Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:
«Образ зроджує свій образ» - давня мудрість так рекла».
Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,
Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,
Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;
За дверима із коралів грав перлин прозорих рій.
Автанділ шукав баркаса до потрібних місць пливти,
Корабля знайшов, і сонце в путь пустилось до мети,- [196]
Жаль було Фатьму лишати на страждання самоти;
З ним прощавшись, ключ кривавий став з очей у всіх текти.
І Фатьма, й Усен, і слуги сльози зливою точили,
Всі казали: «Сонце! Сяйвом ти палило нас щосили,-
Нащо тьмою знов поймаєш, ідучи за небосхили?
Руки ж це твої розрили передчасні нам могили!»
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ГУЛАНШАРО ТА ЙОГО ЗУСТРІЧ З ТАРІЕЛОМ
Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-
Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
Він надіється на бога, що здолає чари злі.
Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.
Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
Він трояндами-губами стис троянду молоду
І казав: «Од тебе, квітко, я очей не одведу
І до тебе, замість діви, тиху мову поведу».
Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,-
Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,-
І на тигрів, і на левів полював у комишах.
Вдалині узрів печеру. Проказав: «Он ті місця,
Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
Та, коли його немає,- марні муки мандрівця!
Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
Треба тут його шукати, обдивитись чагарі».
Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.
По полях помчався далі, пісню весело співав,
Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-
Між густого очерету Таріел з мечем стояв.
Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов. [198]
Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
Голоси троянд розквітлих стали барвою - як мед.
Буйнопишними словами Таріел заголосив:
«Червецем агатну зарость струм кривавий
прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»
Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,- посміхнись,
Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись».
Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!
Досить з цього,- всю відраду дав уже моїм очам!
Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»
Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-
Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-
Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.
Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,
Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;
Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!
Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
Та понищеному палом помогти уже не міг,-
Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.
Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.
Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
«Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?
Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?
Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!
Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
Небучна розважність краща від уславленого спіху». [199]
Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-
Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди
І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.
Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-
Він розплющив очі, сили поверталися назад,
І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.
Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-
Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.
Серцю людському так само не вгодити - все одно,
Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,
Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.
Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-
Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.
Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! -
В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
Нум, рушаймо! - ми повинні сонце втрачене знайти,-
Приведу тебе я скоро до жаданої мети.
Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-
Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,
Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»
Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
Обдаровує достойних бога щедрого десниця!
Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
«Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?
Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,
Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.
Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,
Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»
Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-
Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог. [200]
Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.
Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-
Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-
Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.
Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-
Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»
Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
Він простер обійми,- хилить стан алое пишні віти.
Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
«Що розвідав ти? Благаю, плачу я,- скажи мені ти!»
Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
«Ось її послання,- мовив,- ти журбу покинь віднині:
Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».
Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-
Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:
«Що я чую? Правда це? - скажи ще раз!»
Автанділ сказав: «Не бійся,- це лиш істина сама.
Наступає радість, злидні відступають крадькома,
Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»
Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-
Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
На троянду збили роси вії - вороновий хвіст.
Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.
Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!
Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».
Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.
Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
«Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу. [201]
Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
А тепер ходім поглянем,- цінне знайдемо ачей!»
Вкупі з ним Асмат звелася,- сяє блиск її очей.
Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.
Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-
Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
Як великі кулі, перли грали грою висявань,
Щире золото блищало,- дивів незліченна дань.
Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
І ввійшли до зарадхани, до зброярні,- купи броні,
Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:
«Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
Як підуть на дивів каджі,- знищить їх наш владний гнів.
Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».
Відімкнувши скриню, бачать - три убори молодечі,
Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.
Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-
їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!
«Це є знак,- вони сказали,- що полегшає тягар:
Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»
Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.
Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;
На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».
Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
Ось прибудуть у Каджеті - спис їх витримає пробу.
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
