Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА
Щасно вирушили морем наречені три брати,
Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».
Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;
Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.
Ось прийшли у край, де правив дужий левень
Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.
Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-
Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!
Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!
Але бог явив нам нині повні милості діла.
Як твоє велике серце я прославити б змогла?»
їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,
Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-
Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».
Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
«Слався, боже! - шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-
Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».
Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,
Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу. [215]
їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».
Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.
Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-
Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!
Царю, зніс ти біль нестерпний - хто зазнав такої туги?
Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».
Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»
Автанділ також в печалі появив їм співчування,
І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;
Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-
Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»
І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.
Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-
Всі просили їх пустити на видовище юрбою.
З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
Вийшли слуги,- і на кожнім злотний пояс,
пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,
Розсипали скрізь червінці,- люди бігли їх збирати.
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ФРІДОН
Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.
Підійшли співці,- точили їх пісні солодкий чар.
Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,
Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.
Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.
З них і поночі картину змалювати б міг митець!
Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.
Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
І доречними словами побратима привітав.
Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
Таріел йому подяку на словах солодких склав.
Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,
Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.
Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
«Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.
Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-
Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.
Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил. [217]
Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-
Та коли тобі помоги я не зможу появить,
Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.
Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!
Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,
І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».
Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.
З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.
Час призначений настане,- бог печалі всі сліди
У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.
І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.
Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-
Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!
Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-
Та немає там роботи для меча, для красних слів:
На небесне провидіння сподіватись я б хотів.
Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,
Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!
Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»
Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
«Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.
Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-
Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.
Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
«Хочу я пошану скласти вихователю твойому, [218]
Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-
Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».
Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,
Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-
Я його дочку для тебе там благатиму принадно».
І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
«Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
Та повинен мати витязь до царів святу покору.
Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-
Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.
Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,
Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.
Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.
Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-
Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.
І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»
Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-
Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.
Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.
Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.
Знаю я,- тобі належить серце любої повік.
Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-
І невже царю образу я б незважено прорік?
Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.
Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,
Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»
Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
