Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ПРО КОХАННЯ ТАРІЕЛА, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ЗАКОХАВСЯ
Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:
«Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину
Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».
Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?
Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;
Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,
У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.
Оксамитові запони затуляли щільно входи.
Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.
Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,
Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.
Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!
Цар сказав: «Кількох дураджі їй за мною понесіть!»
Я поніс, царя послухав. Це - горіння перша мить.
Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.
Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!
Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,-
Знав я це й спинився, він же звів запону догори І ввійшов.
Я їх розмову чув здаля: «Мої дари,- Цар сказав,-
Асмат, негайно в амірбара забери».
Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-
Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.
З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!
Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!..»
Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,- З ним
Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:
«Руки левня стали кволі, як в калік!»
Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-
Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:
«Навіть спогад про красуню - о, який великий жах! [66]
Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!
Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
Бо згубив і силу, й розум,- і зомлів, упавши ниць...
Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.
Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-
Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.
Як побачив цар, що очі я розплющив,- підійшов,
Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»
Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.
Біля ложа никли мукри та муліми пресумні
І читали всі корана тихим голосом мені,
Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.
Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,-
Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».
Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!
Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
А коли очуняв,- зразу пригадав причину лиха!
І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»
Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.
Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!
Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-
Тут моє перебування таємницю викрить може!
Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»
Я підвівся... Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»
Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
Вбіг і цар - він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.
Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:
«Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-
Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».
Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги. [67]
І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
«Що ти робиш, люта доле?!» - у плачі казав тяжкому.
Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»
То Асматин раб з'явився. «Що за справи невгамовні?» -
Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!
Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
Що вона змогла про нього написати без вагання.
Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-
І на відповідь одразу склав достойне я послання.
Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-
До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.
За борги земні я мусив так розплачуватись нині!
Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,
Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я
дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.
Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
«Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»
Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»
Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.
В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
Відповів: «Признач годину - я прийду на заклик твій.
Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».
Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.
Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;
Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,
Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».
Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.
Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!» [68]
Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»
Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.
Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.
Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:
Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.
«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,
П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».
Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
«Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».
Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».
Книга: Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі Переклад Миколи Бажана
ЗМІСТ
На попередню
|
|
