РОЗДІЛ XXXV Дальший тяг оповіді про те, як Дон Кіхот...

РОЗДІЛ XXXV Дальший тяг оповіді про те, як Дон Кіхот довідався про спосіб відчарувати Дульсінею, а зарівно про інші чудородні пригоди

Під звуки тієї приємної музики побачили всі, як до них підкочується щось ніби тріумфальна колісниця, запряжена шестериком гнідих мулів, білими капами вкритих, і на кожному мулі сидів покутник у білому одінні, з палахтючим восковим смолоскипом у руці. Колісниця була удвоє чи навіть утроє більша од попередніх, і на самій колісниці і окрай сиділо ще дванадцятеро покутників у сніжистих шатах і з горящими факелами - видовисько і звабливе, і моторошне, а на високому престолі тронувала німфа під габою в сотню пілок зі срібного краму, щедро всипаною золотими лелітками, тож убір її, не вельми багатий, здавався пишним. Обличчя її запнуто прозірчастим і легким серпанком, крізь згортки його прозирали гожі дівочі риси, а безліч посвітачів вияскрав-^ лювали її вроду і юність, виглядала вона десь на сімнадцять-двадцять рочків. Обіч неї сиділа постать під чорним запиналом у доземних шатах з довгим шлейфом. Колісниця зупинилася просто перед дуцтвом і [502] Дон Кіхотом, і як стій на ній замовкли звуки гобоїв, гарф і лютень, постать звелася з місця, розхиристала своє одіння, відкинула запинало, і тут усі уздріли, що це сама Смерть, така кощава й потворна, аж Дон Кіхот сахнувся, Санчо злякався, а дуцтво ледь здригнулося. Звівшись на рівні, ця жива Смерть дещо сонним голосом і, плутаючись язиком, заглаголала так:

- Нехай за тобою заклекоче! - гукнув тоді Санчо.- Не те що три тисячі, ба навіть три шмагання кнутом для мене все одно, що три удари кинджалом. Іди ти під три чорти з таким способом відчаровувати! Не второпаю, яку притоку має моя пані-стара до чарощів? Бігме, якщо сеньйор Мерлін не знайде іншого ярмісу відчарувати пані Дульсінею Тобоську, то хай вона спочине в могилі зачарована!

- А я от злапаю вас,- заволав Дон Кіхот,- дитино пана час-никоїда, прив'яжу голого, як мати спородила, до дерева і вчищу вам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот кнутів, та таких замашних, що звивайтесь ви хоть три тисячі триста разів, все одно не відчистяться. І не перечте мені, а то я випру з вас дух.

Тут упав у слово Мерлін:

- Ні, так не гоже, на сю сікуцію добрий Санчо має пристати своєю охотою, а не з принуки, і лише тоді, як він сам того побажає: ніякого певного реченця не покладено. Крім того, хлоста буде зведена до половини, якщо тільки він згодиться, щоб другу порцію ударів завдала йому чужа рука, хоть і важка.

- Ні чужа, ні власна, ні важка, ні поважка,- заперечив Санчо,- словом, ніяка рука мене не торкнеться. Чи ж то я народив сеньйору Дульсінею Тобоську? То чому її очі грішили, а моїм задом одвічать? От уже мій пан то справді частка її самої, він у кожен слід її називає: моє життя, моя душа, підпора і підмога, він може і повинен одшмагать себе за неї і зробити все, що тільки мога його, аби її відчарувати. Але щоб це я та чухрав самого себе? Та зроду-віку! Боже хрань! Одбрикаюсь!

Не встиг Санчо це вимовити, як срібляста німфа, яка сиділа обіч духу Мерліна, підхопилася, відкинула тоненьке запинало, показавши всім напродиво гоже личко, і, звертаючись просто до Санча, з чоловічою розгойданістю і нежіночою різкістю заявила:

- О горе-джуро, камінна душа, дубове серце, бруковані й кам'яні хляки! Якби тобі, лотре безецний, звеліли кинутися з високої вежі на землю, якби тебе просили, враже роду людського, ковтнути тузінь жаб, дві тузіні ящірок і три тузіні гадюк, якби тебе намовили по-звірячому зарізати гострою кривулею жінку й дітей, твоє випендрювання й огинання б не здивувало, а зважати на три тисячі триста кнутів, тоді як школярчук дістає субітки не менше - ось що чудує, вражає, жахає всіх добрих людей, які тебе слухають, і вжахне ще всіх тих, хто про сеє згодом довідається. Встроми, підле, бездушне бидло, встроми, кажуть тобі, свої балухи, як у сполоханого сича, в мої очі, подібні до ясних зірок, і ти уздриш, як потік по потоку і струмок по струмку ринуть із них сльози, розтікаючись водориями, рівчаками, ковдобинами на чудових рівнинах моїх ланит. Зглянься, шалигане і зловорожий іроде, над квітучими літами моїми, бо мені зараз десять і... надцять, мені лише дев'ятнадцять і ще за двадцять не перескочило, і от я марнію і в'яну під грубою мужичою личиною; і якщо я зараз мужичкою не здаюсь, то це тим, що присутній тут сеньйор Мерлін вчинив мені особливу ласку, щоб моя врода зворушила тебе, бо сльози скрушної красуні обертають скелі в пух, а тигрів в овечок. Шмагай, шмагай себе по тілесах, бестіє непогамовна, вдар лихом об землю, покинувши обжиратися і обпиватися, і приверни мені знов ніжність шкіри, сумирність вдачі і гожість личка. Якщо ж [504] задля мене ти не схочеш злагідніти й схаменутися, то схаменись принаймні задля бездольного сього рицаря, який стоїть біля тебе, себто задля свого пана, чию душу мені оце видно: вона захрясла йому в грди-ці, на десять пальців від губ, і ладна (тут уже залежить од твоєї відповіді - гострої чи прихильної) злетіти з його уст або ж вернутися до нього в нутробу.

На сім слові Дон Кіхот помацав собі грдику і, звертаючись до дука, с казав:

- Присягаю на Господа, сеньйоре, Дульсінея правду мовить: душа й справді захрясла в мене у грдиці, мов куля у гаківниці.

- Що ви на це скажете, Санчо? - спитала дукиня.

- Скажу, сеньйоро,- відповів Санчо,- хай їм анахтема, сього не буде во віки віком - одбрикаюсь!

- Одрікаюсь - казати треба, Санчо, ти не так висловився,- зауважив дук.

- Облиште мене, ваша високість,- відрізав Санчо.- Мені тепера не до тонкощів, що, може, де на яку там букву обмилюся. Я так потерпаю від того, що хтось мене бичуватиме або ж я сам бичуватимусь, що за свої слова і вчинки не відповідаю. А ще б я хотів довідатися, де ж це моя пані, сеньйора донья Дульсінея Тобоська чула, щоб отак прохано: сама ж допоминається од мене, щоб я погодився собі шкуру спустити, і взиває мене при цьому камінною душею, бестією непогамовною і лає на всі заставки - чорт і той би аж на місці цибав. Та що, я якийсь бронзовий бовван чи мене так уже обходить, відчарована вона чи не відчарована? Та інша, щоб мене влестити, привезла б з собою кошик хустя, сорочок, хусточок і шкарпеток (хоть шкарпеток я не ношу), а ця все лається, мабуть, забула, як у нас кажуть: золотий осел і на гору вивезе, є пайда, то гайда, на Бога здавайся, а сам роботи не цурайся, ліпше одне «на», ніж десять «дам». А тут ще й сеньйор, пан мій, замість приголубити мене й погладити по голівці,- він, мов, тоді, наче віск той розтане,- заявляє, що пірве мене, прив'яже гольцем до дерева і всипле мені стільки та ще стільки. А потім хай це панство-жалібниц-тво ще й на те зважить, що воно допоминається хльори не якогось там джури, а губернаторя, як то кажуть: де Крим, де Рим. Ні, хай йому всячина, хай перше навчаться просити, навчаться уламувати і стануть гречніші, а то день на день не випадає, і не завше людина в доброму гуморі. Я саме бідкаюсь, що моя зелена полусвита подерта, а мене просять, щоб я дістав лупня своєю охотою, а мені се так хочеться, як ото пошитися в касики.

- Скажу тобі по щирості, друже Санчо,- мовив дук,- якщо ти не станеш м'який, як спіла слива, то не сядеш на острові. Чи ж стане мені духу посилати до моїх острів'ян такого немилосердного губернатора, чию камінну нутробу не зворушать ні сльози дівиць-журильниць, ні благання обачливих, могущих і стародавніх чародіїв та мудреців? Коротка річ, Санчо, або ти сам себе відшмагаєш, або тебе відшмагають, або не бути тобі губернатором.

- Сеньйоре,- сказав Санчо,- чи не дасте мені вільготи днів хоч і два на зміркування?

- Ні, ніяким світом,- заперечив Мерлін.- Цю справу треба розв'язувати [505] як стій: або Дульсінея вернеться до печери Монтесіноса і знов перекинеться мужичкою, або її в цій самій подобі, як от зараз, перенесуть на Поля Єнісейські і там вона пребуде поти, поки ті різки не відміряються повною мірою.

- Ну ж, добрий Санчо,- сказала дукиня,- зберися на смілість і віддячся за хліб, який ти їв у пана свого Дон Кіхота,- всі ми зобов'язані служити йому і почитувати його за шляхетність і високі рицарські чини і вичини. Приставайте, хлоню, на ту хлосту, а всі чорти хай ідуть собі на очерети, а страхи на страхопуди. Ти ж бо сам здоров знаєш: добрий дух злу долю боре.

Замість відповіді Санчо повів з Мерліном таку дурнувату річ:

- Скажіть-но мені, ваша милость, пане Мерліне, ось що: отой го-нець-гаспид прискакав сюди і передав іменем сеньйора Монтесіноса панові мойму, щоб той дожидався його тут, бо сам він, мов, явиться сюди і навчить, як відчарувати сеньйору Дульсінею Тобоську, але досі того Монтесіноса і на очах у нас не бувало.

На те обізветься Мерлін:

- Той гаспид, друже Санчо, невіголос і послідущий гунцвот: я по- ¦ силав його з посольством до твого пана зовсім не од Монтесіноса, а од самого себе, бо Монтесінос сидить у себе в яскині і жде, чи вірніше, сподівається, щоб його відчарували, отож рада душа в рай, та гріхи не пускають. Якщо ж він тобі заборгував, або якщо ти маєш справу до нього, я притьмом тобі його приставлю й відведу, куди скажеш. А наразі приставай боржій на хлосту, повір мені, це дасть великий пожиток і душі, і тілу: душі тим, що появиш милосердя, а тілу тим, що ти, я бачу, чоловік кровйстий і невеличкий кровопуск тобі не завадить.

- Забагато на світі розплодилось лікарів: чорнокнижники і ті ку-рують,- зауважив Санчо.- Ну як усі напостають на мене, хоть сам я при своїй думці зостаюсь, я згоден відважити сооі три тисячі триста гарячих, але з умовою, що я шмагатимуся, коли мені заманеться, і ніхто не назначатиме мені ні дня, ні години. А втім, я постараюся відпокутувати якнайшвидше, щоб усім миром ми могли любувати на вроду сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської, адже вона, над наше сподівання, справді красуня. І ще я ставлю варунком, що я не зобов'язаний шмагатися до крові, і якщо яка різка ляпне, як по мусі, то все одно вона зарахується. Так само, якщо я змилюся в рахубі, то хай сеньйор Мерлін, мастак і всевіда, буде ласкав обрахувати й підказати мені, який там недобір або ж перебір.

- За перебір підказувати не доведеться,- заперечив Мерлін,- скоро різки відміряються повною мірою, сеньйора Дульсінея одразу відчаклується і прийде сама подякувати доброму Санчові і вдарувати його за благе діло. Отож не переймайся тим недобором чи перебором, та й саме небо не попустить мені обмилити тебе бодай на волос.

- Ну, тоді дійся воля Божа! - гукнув Санчо.- Підлягаю своїй щербатій долі, тобто приймаю сю покуту під указаними варунками.

Не встиг Санчо вимовити ті слова, як знов засурмили сурми, заторохтіли незліченні постріли з пищалей, а Дон Кіхот кинувся Санчові на шию і ну виціловувати йому лоба і щоки. Дук, дукиня і весь понет [506] стояли й умлівали над ними, а колісниця рушила;від'їжджаючи, Дульсінея вклонилася дуцтву й особливо низенько Санчові.

А тим часом на небі вже грала зоря, радісна й усміхнена, випростували й підносили свої головки польові квіти, а кришталевії води струмочків, межи білої й жовтої ріні журкочучи, бігли скласти данину річкам, що на них чекали. Весела земля, ясне небо, чисте повітря, яскраве світло - все це, і зосібна, і посполу, заповідало тихий і погідний день, і той день імкнув уперед слідом за Авророю. Дуцтво, вдоволене ловами і тим, як дотепно і вдало воно свого доп'ялося, повернулося до замку, наміряючись нові витівки витівати, бо ж його хлібом не годуй, аби лиш розважатися.