Світова класика

РОЗДІЛ LVII, де оповідається про те, як Дон Кіхот...

Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

РОЗДІЛ LVII, де оповідається про те, як Дон Кіхот попрощався з дуком і що йому трапилось із розумною та свавільною Альтісідорою, панною при дукині

Давно вже почав Дон Кіхот про те думати, що час йому й пора з тим бездіяльним життям покінчити, яке він тут у замку провадив; уявлялось йому, що се він великий гріх робить, сиднем сидячи і нічого не роблячи серед нескінченних бенкетів та втіх, якими пришановувало його се панство як мандрованого рицаря - доведеться, мабуть, перед Богом за те сидіння та за те безділля суворий відповіт держати; отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволило його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися. Дукиня передала Санчові листи від жінки; він над ними заплакав і сказав:

- Хто б гадав, що ті великі сподівання, які голубила в серці жінка моя Тереза Панса, дізнавшись про моє губернаторство, скінчаться тим, що я знов повернусь на службу до хазяїна мого Дон Кіхота з його злиденними пригодами? Але то таки мені втіха, що Тереза моя по-людськи повелась, послала, бач, дукені жолудів, а якби була не послала, досадно мені було б, що вона така невдячна. І ще те мене втішає, що се й хаба-рем не назвеш, бо я ж уже мав посаду, коли вона ті жолуді посилала; а воно ж, звісно, годиться, коли тобі добро зроблять, хоть якою абищицею оддяч. Я і на посаду йшов, і з посади йду яко наг, яко благ, то й можу з чистим сумлінням (а то ж річ не мала!) сказати: «Голим народився, голим і вмирати: ні зиску, ні втрати».

Отак говорив собі на думці Санчо в день від'їзду, а Дон Кіхот, попрощавшись увечері з дуком та дукинею, стояв уже рано-вранці в повнім обладунку на замковому майдані. З галерей дивились на нього всі зам-чани, вийшли й господарі замку. Санчо сидів на свойому Сірому з саквами, багулом та з дорожнім припасом; він був дуже задоволений, бо дуків дворецький, той, що приставляв Трифалдисту, дав йому на дорогу калитку, а в ній двісті золотих талярів, про що Дон Кіхот ще не знав. [594]

От дивляться всі на них, аж ось із-поміж двірських дам та панночок озвалась розумна та свавільна Альтісідора жалібними словами:

Стримай повід, не спіши,

Стривай, лицарю сталевий,

Не коли крутих боків

Норовистому коневі!

Не од ницої гадюки

Ти тікаєш, безсердечний,

А од ярочки малої,

Недорослої овечки...

Ти зневажив ґречну панну,

Насміявся підло з неї,

А вона ж - найкраща німфа

При Діані та Венері.

Бірене лютий, зраднику Енею,

Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Ти украв, запазурив

Серце щиреє у мене,

Що для тебе тільки билось,

Беззахисне і шалене.

Ти украв ще й три чепці

І підв'язочки зелені,

Що скрашали мої ніжки,

Мов із мармуру різьблені.

Ти украв у мене, лотре,

Триста сот зітхань огненних,

Що спалили б триста

Трой Своїм палом невтоленним...

Бірене лютий, зраднику Енею,

Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Хай у твого Санча серце

Сталлю стане чи бронею:

Він тоді не відчарує

Зроду-віку Дульсінеї.

Хай невинна постраждає

За гріхи свої мерзенні:

Часто праведні за грішних

Терплять муки в світі земнім.

Хай усі твої пригоди

У знегоди Бог оберне,

Твою вірність - у непомин,

Все життя - у сон химерний!

Бірене лютий, зраднику Енею,

Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Хай тебе за пройду мають

Од Севільї до Марчени,

Од Гранади аж до Лохи,

Од Тулузи до Марселя. [595]

Коли сядеш грати в карти,

В сто одно а чи в пікета,

Щоб ти туза не побачив,

Самі шохи та валети!

Будеш різать мозолі -

Кров хай виступить джерельна,

А як зуби рвати будеш,

Хай стирчать пеньки черенні.

Бірене лютий, зраднику Енею,

Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Поки зажурена Альтісідрра виливала отак свої жалі, Дон Кіхот дивився на неї, і словом не озиваючись; тоді обернувся до Санча і сказав:

- Заклинаю тебе спасінням предків твоїх, Санчо мій, скажи мені щиру правду: чи не маєш ти часом тих трьох чепців і тих підв'язок, що про них говорить ся закохана панна?

На те Санчо відповів:

- Чепці справді в мене, а от підв'язки мені й не снились.

Дукиня була вкрай вражена з Альтісідориної витівки: хоть і знала вона, що то дівчина сміла, жартівлива і свавільна, але ж не гадала, що дійде вона аж до подібних екстраваганцій; здивування її було тим більшим, що про сей жарт її не попереджено. А дук вирішив той жарт підхопити.

- Негоже, пане рицарю,:- сказав він,- що, діставши в замку моєму таке гостинне прийняття, яке вам було уготоване, ви насмілились забрати з собою принаймні три чепці і ще дещо, а саме підв'язки двірської моєї панни: то ознака злого умислу, вчинок, що не відповідає вашій славі. Отож верніть її підв'язки, в противному разі я вас викликаю на смертний бій, не боячися, що лихі чорнокнижники змінять і перетворять мій образ, як то вони вчинили з моїм гайдуком Тосілосом, що став з вами на герць.

- Не приведи Господи,- відповів Дон Кіхот,- щоб я добув меча на вашу пресвітлу персону, від якої прийняв стільки милостей. Чепці я верну, бо Санчо каже, що вони в нього, а от підв'язки - неможливо, бо ні Санчо, ні я сам їх ніколи не мав: хай же ваша панна понишпорить по своїх закапелках, то певно їх найде. Я, ваша вельможність, злодієм зроду не був і не буду поки віку, як Бог мене не покине. Та панна говорить так (сама ж признається) з закохання, в чому я аніже не винен; отож нема мені чого просити пробачення ані в неї, ані в вашої вельможності, котру я благаю мати про мене ліпшу думку і знову дати мені дозвіл верстати далі путь-дорогу.

- Пошли ж вам, Боже, щасливу дорогу,- озвалась дукиня,- і щоб до нас доходили тільки добрі вісті про ваші вичини. їдьте вже собі з Богом, бо що довше ви тут затримуєтесь, то дужче розпаляєте полум'я в грудях у панянок, які на вас дивляться; мою ж прибічницю я так покараю, що відхочеться їй не то словом, а й поглядом щось непристойного вчинити.

- Одно ще тільки слівце і все, о доблесний Дон Кіхоте! - сказала тоді Альтісідора.- Прошу пробачення за те, що звинуватила вас у крадіжці підв'язок, бо, клянусь Богом і душею моєю, вони в мене на ногах: [596]

вклепалась я так, як той чоловік, що шукав десь свого осла, сидячи на ньому верхи.

- А що, не я казав? - промовив Санчо.- Не такий я єсть чоловік, щоб крадене ховати. Якби хотів красти, то таких нагод було в мене на губернаторстві, ого-го!

Дон Кіхот уклонився низенько дукові з дукинею і всім присутнім, завернув Росинанта і рушив із замку - за ним, звичайно, і Санчо на Сірому - на сарагоський шлях.