КНИГА ДРУГА
1
Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу
Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають
Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів,
Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно.
Що тут робити, Требатію? - "Спокоєм пробуй втішатись".-
Як це? Покинути вірші? -"Авжеж!"-Непогана порада.
Тільки ж не спиться мені.- "Хто сну потребує міцного,
Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає.
Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить.
Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти
Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно,
Труд твій окупиться".-Рад би я, батьку, але для такого
Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь,
Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом
Падає, мертвий, з коня - це далеко не кожен зуміє.
"Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти,
Як Сціпіона Луцілій вславляв?"-Та вже б постарався,
Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо
Я б не посмів надоку чувать Цезарю: він за той несмак
Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий.
"Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів
Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство:
Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш".
Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює,
Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи.
Кастор-кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов,-
Боєм кулачним. Скільки голів - стільки й нахилів різних.
Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати,
Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий.
Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям,
Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне,-
Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку,
Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге.
Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем,
Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі,
Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним
Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього
Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно).
Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям,-
Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву.
Я б і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії
Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку!
Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій
Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене
(Краще хай зразу від того відмовиться!),-плакати буде:
Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху.
Цервій доносом грозить, Канідія - зіллям отруйним,
Вироком-Турній-суддя: коли справу твою він вестиме-
Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи:
Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву.
Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги-бикові?
Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки.
От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір -
Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно
Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?)
Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить.
Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,
Чи наді мною-вже смерті крило; чи вельможею буду,
Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання-
Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму.
"Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе
Й друзі впливові твої". (А чому ж не боявся Луцілій,
Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати
Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею
Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може,
Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього
Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти
Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним?
Всіх він за барки хапав - і дрібноту, й обранців народу.
В ласці його лише чесність була та близькі її друзі.
Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний,
Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити,-
З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась
їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом
Нижчий од нього,-з великими жив; цього вже ніколи
Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого,
Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить
Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений?
"Згоден в усьому. А все-таки зваж на мою осторогу:
Від глузування -лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі,
Що нам священний закон про те каже: "Якщо хтось про когось
Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!"
Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар
Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду
Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани?
"Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому".