7
Довго тут слухаю й сам би тобі щось сказав, але страшно:
Раб я усе-таки.- «Даве, це ти?» - Еге ж, твій набуток,
Чесний слуга, що трудитись готов без принуки, та в міру,
Так що не вмру тобі скоро.- «Гаразд. На те й вільність груднева,
З давніх давен так велось,- говори вже, що маєш на мислі».
Деякі люди до зла так і пнуться, кохаються в блуді.
Інші - хисткі, все вагаються: то про добро помишляють,
То вже поринули в зло. Та візьмімо хоча б того Пріска:
То в нього перснів аж три, а то - жодного; вкрай він несталий,
Що не година - то іншу кайму нашиває на тогу.
То він в пйлаці живе, то в таку вже нору забереться,
Звідки й вільновідпущеник, певно, соромився б вийти.
То він тиняється в Римі, то, глянь,- вже мудрує в Афінах,
Видно, на нього таки з пелюшок завзялися Вертумни.
А Воланерій, як тільки хірагра йому (по заслузі!)
Пальці скрутила, найняв собі тут же за плату щоденну
Спільника гри, що збирав і зсипав кісточки замість нього.
От вона, сталість завидна! Щоправда, в лихому, та все ж то
Краще вже так, ніж услід тому Пріскові свій посторонок
То волочити по самій землі, то струною напнути.
«Що ти верзеш і на кого, негіднику, тут натякаєш?»
«Як то на кого? На тебе!» - «З якої ж то речі, паскудо?»
«Хвалиш ось предків, їх звичаї, щастя... А що, коли б раптом
Бог наділив їхнім щастям тебе? Його б радо прийняв ти?
Хвалиш, як видно, не серцем - устами, або й полюбивши
Щастя таке, не прямуєш до нього, бо так глибоченько
Вгруз у болото в'язке, що й ногою рухнути вже годі.
В Римі ти мариш селом; на селі - аж до неба підносиш
Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю -
Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами
Гнав тебе в гості, радієш: «От добре, що нині не мушу
Йту кудись пити!» Та вже як тобі Меценат перекаже [171]
В гості зайти, хай під вечір, ото вже тоді галасуєш:
«Гей! Чи оглухли? Засвічуйте світло! Ану ворушіться!»
Місця собі не знаходиш, а Мульвій та інші похлібці
Йдуть з-під порога з нічим і такого тобі вже назичать,
Що й повторити незручно. «Ну хай уже,- злиться один з них,-
Я- баламут, пустоцвіт і пияк з пияків, і хто хочеш;
Хай і, гасаючи всюди, винюхую запах поживи,
Ти - такий самий, як я, може, й гірший, хіба красномовством
Хиби свої наряджати навчився!» А що, коли й справді
Ти ще дурніший, ніж я, хоч було й заплатив ти за мене
Суму мізерну: лиш декілька сотень... Ну-ну, ти хоч нині
Волі рукам не давай, не вишкірюйсь до мене так люто.
Ось оповім, що на вухо шепнув мені сторож Кріспіна.
Ти на заміжніх усе заглядаєшся, Дав - на повію.
Блудимо, значить, обоє. Кого ж розпинати скоріше?
Та, що в обійми приймає мене, догола роздягнувшись,
Під ліхтарем найяснішим, що годить мені при забаві,
Як тільки може й уміє, немов жеребцеві якому,-
Тут же без слова й відпустить, і я не гризуся, що завтра
Інший її обніматиме, кращий, багатший за мене.
Ти ж і відзнаки, й вбрання своє римське, і перстень знімаєш,
Драним, смердючим плащем напахчене криєш волосся,
В Даму бридкого зміняючись нишком. Чи ж ти не насправді
Раб той, за кого себе видаєш? Ось тебе манівцями
Потай ведуть. Ти тремтиш... Боязливість чи хіть переможе?
Де ж тут різниця, чи найманцем підеш на смерть від заліза,
Від батогів та вогню, а чи, носом упершись в коліна,
В скрині сидиш, куди впхнула служниця тебе, що сприяє
Пані блудливій? За це їх обох, як невірну дружину,
Так і служницю, карає господар хіба ж не по праву?
Ну, а тим більше - коханця. Вона ж зостається при тому
В домі своєму й одежі своїй, уступаючи радше
З остраху, як ото жінка, й у запал твій, звісно, не вірить.
Ти ж під ярмо йдеш свідомо й господарю гнівному в руки
Все віддаси - весь набуток, життя, своє тіло і славу.
Вирвавсь насилу з душею - пора б уже стати обачним.
Де там! Кортить тебе знов наражатись на страх, на загибель.
Ще раз і ще раз ти раб! Навіть звір, коли вирветься з сітей,
Хоч би який був дурний, а туди вже не лізтиме вдруге.
«Я не розпусник»,- відмовиш. То я в такім разі не злодій,
Бо не торкну твого срібла, скажімо, лякаючись кари.
Страх цей усунь - і природа брикне, мовби кінь без вуздечки.
Ти повелитель мій? Ти, що стільком і малим, і великим
Людям коришся й речам, кого й претор, торкаючись тричі
Прутом своїм, увільнити не зможе з тих пут добровільних?
Зваж на таке ще, до речі: буває, що й раб тямовитий
Купить раба для підмоги собі чи підміни, чи як там [172]
їх називають у вас. Чи не зв'язані й ми так з тобою?
Ти - наді мною господар, а служиш, нещаснику, іншим;
Наче та забавка, крутишся, хай лиш сіпне хто за нитку.
Хто ж тоді вільний? Мудрець, що навчивсь володіти собою:
Вбогість йому не страшна, не лякає ні смерть, ні кайдани.
Пристрасті влади не мають над ним, не шукає він слави,
Весь-бо він - сам у собі і на кулю округлістю схожий:
Що б не торкнулось іззовні його - відпаде, зісковзнувши.
Тут і Фортуна відступить, безсила. Такій ось людині
Міг би ти чимсь дорівняти? Бува, якась жінка попросить
Кілька талантів у тебе; то випхне за двері ще й хлюпне
Воду криничну в обличчя, то знову поманить. Попробуй,
Скинь те ярмо осоружне! - «Я вільний!» Чи ж пак? Але хто ж це
Пужалном тут же кольне і до послуху знов навертає?
Перед картиною Павсія станеш, бува, й занімієш.
Я ж, мов дурний, коли й сам, роззявляючи з подиву рота,
Стану навшпиньки й дивлюсь на зображення чорно-червоні
Рутула, Фульвія, Пацідеяна, що в цирку зітнулись,
Наче живі: то удар завдають, то щитом одбивають.
Я тоді, бачиш, роззява; а ти, хоч так само стовбичиш,-
Мудрий знавець і найтонший цінитель старого мистецтва.
Хай спокушуся на пряник пахучий - і я вже нікчема.
Ну, а тебе за багатим столом до чеснот вже не тягне?
Тут ми, щоправда, не рівні: поласую чимсь - і відразу
Власною шкурою мушу платити; а ти, що з'їдаєш
Ласощі значно дорожчі, чому не несеш за це кари?
Все ж і ті ласощі згіркнуть колись, якщо міру перейдеш.
Зрадять і ноги тоді, перетруджені тілом одутлим.
Раб твій, хлопчина, скребло проміняв на одне виногроно -
Він уже й злодій. А хто ж тоді той, що на різні приправи
Спадок розпродав? Хіба ж він не раб? А додай, що не всидиш
Навіть годинки з самим лиш собою. А вже на дозвіллі -
Сам ти не свій, уникаєш себе, мов той раб полохливий.
То проганяєш турботу вином, то вже сном, але марно:
Всюди, куди б не тікав ти, супутниця чорна - з тобою.
«Де б мені каменя взяти?» - «Навіщо?» - «Чи списа якого?» -
«Що з ним таке? Чи то з глузду він з'їхав, чи вірші складає?» -
«Геть мені звідси! Бо підеш дев'ятим на поле сабінське!»