2. ДО ЛОЛЛІЯ
Лоллію, поки ти в Римі думки вибираєш з Гомера,
Щоб у промову вплести, я в Пренесті над ним же схиляюсь.
Краще й доладніше він, ніж Хрісіпп або Крантор, повчає,
Що є гидке, що-прекрасне, що користь, що шкоду приносить.
Як я дійшов того,-слухай, коли маєш вільну хвилину.
В повісті давній про те, як під Троєю кров'ю спливали
Варвари й греки в тривалій війні через пристрасть Паріса,
Маєм чимало зразків божевілля вождів і народу.
Ось Антенор. Той радить сам корінь війни підрубати.
Ну а Паріс? Він твердить одне, що ні правити вміло,
Ні врівноважено жити ніхто б його більше не змусив.
Нестор-Ахілла спішить примирити з сином Атрея:
Першого палить любов, а гнів - обох спопеляє.
Владарі, бачиш, дуріють, а платять за все це - ахейці.
Підступ, облуда, свавілля, гнівливість і блуд - як у мурах,
Так і за мурами Трої. А ось-пряма протилежність:
Що таке мужність і розум і що вони здатні звершити,
Вчить нас поет, нам поставивши приклад бувальця-Улісса.
Після підкорення Трої яких тільки міст він не бачив,
Поміж якого лиш люду не був він, чого лиш не звідав
Серед безкраїх морів, поки шлях прокладав поворотний
Друзям своїм і собі,- а все ж не тонув у негоду!
Чув ти про співи Сирен, про напій чародійки Цірцеї?
Що, коли б разом із друзями й він тим напоєм упився? -
Дурнем безтямним би жив на догоду хазяйці блудливій,
Наче той миршавий пес чи свиня, що в багні розкошує.
Ми-це ніщо. Ми родились на те, щоб лише споживати.
Ми - гультяї, женихи Пенелопи, ми - ті ж феакійці,
Так-бо й вони свою шкіру плекали й до полудня в ліжку
Ніжили тіло своє, а надвечір, не в силі заснути,
Сон, що цурався вже їх, вони співом кіфари манили.
Щоб умертвити людину, за ночі встає розбишака.
Ти, щоб себе врятувати, чи встанеш раненько? Не хочеш
Бігти здоровим-водянка примусить. Якщо до зорі ще
Ти каганця не попросиш і книги, якщо не скеруєш
Думки своєї сьогодні ж на речі й заняття почесні,-
Завтра вже буде тобі дошкуляти любов або заздрість.
В оці пилинка-спішиш її вийняти; йдеться про душу-
Ти лиш рукою махнеш, відкладаєш на рік лікування.
Хто розпочав-половину зробив. Тож візьмися за розум!
Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає-
Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне
В річці води, а та річка пливе й плистиме довіку!
Всяк лише з приданим жінку бере (для продовження роду!),
Землю оре, де ще ліс був учора. Але, хто вже має,
Скільки людині потрібно, то хай про щось більше й не мріє:
Дім і посілості, золото й мідь, нагромаджені в купи,-
Чим допоможуть їх власнику хворому? Тіла- від жару,
Від неспокою-не звільнять душі. При одній лиш умові
Втіху багатство йому принесе - якщо буде здоровий.
Хто ж од жадоби й од страху тремтить, того все те втішає
Так, наче барви-сліпця, подагрика-вогкі припарки,
Струни співучі-того, чиї вуха заліплені воском.
Вже коли посуд брудний, то що б ти не лив туди - скисне.
До насолод не горнись: насолоду оплачують болем.
Завжди захланному бракне чогось. Ти ж і в мріях май межі.
Заздрісник геть он ізсох: поправляються справи в сусіда!
Більшої муки, ніж заздрість людська, й сіцілійським тиранам
Винайти годі було. Хто гніву свого не вгамує,-
Дорого б дав, щоб не трапилось те, на що, гнівом підбитий,
Сам він пішов, поспішаючи силою кривду помстити.
Гнів - це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш -
Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай.
Вершник привчає баского коня своїй волі коритись,
Поки загривок податливий в нього. Щеня, яке звикло
Шкіритись ще біля плоту свого на оленячу шкуру,
Славно полює і в лісі. Отож, поки серцем ти чистий,
Нині над тим джерелом нахились, до розумних горнися.
Чим ми наповнимо посуд невживаний - тим він пропахне.
Отже, кінчаю. Сповільниш ти крок а чи вирвешся хвацько,-
Я на повільних не жду і квапливих не звик доганяти.
3. ДО ЮЛІЯ ФЛОРА
Юлію Флоре, в яких-то віддалених закутках світу
Пасинок Августа, Клавдій, воює, хотів би я знати.
Може, фракійські сніги, де Гебр, закований льодом,
Може, затока, що хвилю жене поміж вежі сусідні,
Може, азійські горби та поля вас затримують нині?
Чим заклопотана вчених когорта? Не менше цікавлюсь,
Хто з вас про дії звитяжного Августа взявся писати?
Хто-про мир та війну майбутнім вікам у науку?
Як там наш Тітій? Про нього весь Рим ось-ось заговорить.
Він-бо й у Піндара навіть черпав-бистрини не злякався,
Кинувши заводі й тихих річок мілину прибережну.
Як він ся має? Чи згадує нас? Чи на розмір фіванський
Строїть латинську струну під опікою Музи чи, може,
Голос його у трагедії гнівно й розлого лунає?
Що поробляє мій Цельс? Я просив і прошу його ще раз:
Хай прислухається краще до себе, ніж мав би гортати
Всі ті творіння, що в храм свій прийняв Аполлон Палатинськнй,
Бо на біду ще птахи, як колись, звідусюди злетяться
В пошуках пір'я свого, й насмішить усю зграю ворона,
Крадені барви втрачаючи. Врешті, що сам ти задумав?
Біля яких квіточок нині пурхаєш? Розуму й хисту
Не позичати тобі; ще й працюєш весь час над собою.
Хай свій язик ти для захисту гостриш, хай право вивчаєш,
Хай, сколихнувши струну, до любовної пісні берешся,-
Першим вінком із плюща неодмінно тебе увінчають.
Ще якби згодом тих справ клопітливих ти якось позбувся,-
Легко б тоді віднайшов до небесної мудрості стежку.
Ось чим займатись, чим жити нам треба, малим і великим,
Щоб і вітчизні, й собі ми хоч трохи могли прислужитись.
Ще напиши й про Мунація: добре зжились ви чи, може,
Дружба, невправною голкою зшита, то зійдеться трохи,
То розпадається знов? А проте,- чи то кров загаряча
Збуджує вас, чи розбіжність у поглядах вас підбиває,
Мов необ'їжджених коней,- хоч де не були б ви, не личить
Братньої дружби присягу ламати! Жертовна теличка
В мене пасеться до дня, що нас втішить поверненням вашим.