8. ДО ЦЕЛЬСА АЛЬБІНОВАНА
Цельсові Альбіновану, супутнику й скрибі Нерона,
Музо, привіт передай, побажай йому успіху, щастя.
Може, про мене спитає,-скажи: попри задуми славні
Й досі живу я безладно й не солодко. Тільки причина
Зовсім не в тім, що засохли оливки чи вибило градом
Лози мої, чи від мору стада на лугах моїх рідші.
Інше тут горе: хоч досі душа моя слабша, ніж тіло,
Все я глухий до порад, залюбки піддаюся хворобі.
Віри не йму лікарям, ображаю як їх, так і друзів,
Тільки за те, що з того забуття мене вирвати хочуть.
Що мені шкодить, до того й хилюсь; помічного-цураюсь.
В Тібурі мрію про Рим; у владичому Римі-про Тібур.
Потім спитай, чи здоров, чи ведеться йому на тій службі.
Як там Тіберій прийняв його й почет увесь? Коли скаже:
"Добре. Щастить мені тут",- ти спочатку зрадій, а потому
Ось що на вухо йому не забудь потихеньку шепнути:
"Як ти на щастя те глянеш, так глянемо, Цельсе, й на тебе".
9. ДО КЛАВДІЯ НЕРОНА
Мабуть, Септімій найкраще те знає, в якій я у тебе
Ласці, Нероне, бо він лиш мене вже віддавна благає,
Щоб натякнув я про нього тобі й поручився, що справді
Він заслужив на довір'я твоє. То якщо вже прохач той
Вірить, що тим турбувати тебе саме я маю право,
Значить, він краще, ніж я, мої власні можливості знає.
Я вже й відмовки придумував різні, а далі боюся,
Щоб не назвали мене самолюбцем, який свої сили
Вмисно применшує, все про свою лише дбаючи користь.
Тож, уникаючи закидів гірших, я крок цей зухвалий
(Тонко, щоправда) зробив-таки. Отже, якщо вибачаєш
Те, що для друга й про сором забув я,- в тісне своє коло
Зважся прийняти його і повір: він розумний і чесний.
ДО АРІСТІЯ ФУСКА
Для шанувальника міста, для Фуска, щирі вітання
Шле шанувальник села. Лиш одна ця межа поміж нами,
В іншому ж-наче близнята живем: однією душею.
Хвалим одне і те саме; одне ж і те саме ми ганим,
Наче брат брату киваючи. Мов голуби-старожитці,
В місті-ти загніздивсь; мене-село полонило:
Тінявий гай та струмки, та скелі, що мохом взялися.
Так! Я живу, наче справжній володар, як тільки покину
Те, що підносите ви до небес під оплески люду.
Я, наче той, який втік від жерця, не торкаюся булки:
Хліб нам потрібен лише, не медяник: якщо випадає
Жити з природою в згоді, якщо вибираємо площу,
Перше ніж дім закладати собі, то чи знайдем де-небудь
Місце, що так усміхнулося б нам, як село благодатне?
Де ще бувають ласкавіші зими? А де ще так мило
Вітер війне, усмиряючи Пса й розлютовані скоки
Лева, прошитого вістрям тонким вогнедишного сонця?
Де ще так рідко турбота гризька на наш сон зазіхає?
Може, долівка з лівійського мармуру краще, ніж трави,
Пахне й блищить? Може, в місті твоєму ув'язнено в труби
Воду чистішу, ніж та, що збігає струмочком грайливим?
Нащо тоді серед пишних колон дерева плекають?
Нащо, будуючи дім, його вікна звертають до поля?
Можете й вилами гнати природу - повернеться знову,
Легко долаючи вигадки ваші, пусті, хворобливі.
Хто не навчивсь розрізняти, де чистий багрець, а де вовна,
Мочена в барві з аквінського моху,-не так уже й страшно.
Більше нашкодить собі, допече собі сам до живого
Той, хто неправди од правди ніяк відрізнити не може.
Більше негода вражає того, кого надто вже довго
Пестили ніжні вітри: свою втіху нелегко втрачати.
Велич обходь стороною - під крівлею вбогою можна
Жити не гірш од вельмож і од тих, що їх ласки шукають.
Олень по праву сильнішого спільне колись пасовище
Сам захопив, одігнавши коня; по даремних зусиллях
Кінь до людини звернувсь-і тут же вуздечку отримав.
Звисока глянув на оленя кінь, але вже йому завжди
Спину їздець натирав, голова - до вуздечки звикала.
Так от і той, хто лякається вбогості, волю втрачає,
Хоч і ціни їй нема, й підставлятиме панові спину.
Поки життя, мов той раб: не навчивсь-бо малим вдовольнятись.
В кого майно непідхоже йому, то-як з тим черевиком:
Шкіру здереш замалим і спіткнешся у надто великім.
Долю свою полюбивши, Арістію,- житимеш чесно.
Впору й мене осмикни, запримітивши (збоку видніше!)
Те, що й собі я громаджу без міри, без передиху.
Гроші твої або служать тобі, або ти вже їм служиш.
Краще вже віжки тобі натягати, а їм - посторонки.
Ось що писав я край мурів звітрілого храму Вакуни,
Всім задоволений, крім одного: що тебе нема поруч.
11. ДО БУЛЛАТІЯ
Як тобі Хіос подобавсь, Буллатію, й Лесбос пісенний,
Як той принадливий Самос, і Крезові Сарди, і Смірна,
І Колофон? Чи такого захоплення й подиву справді
Гідні вони, чи затьмарить їх Тібр наш і Марсове поле?
Може, ти з Аттальських міст уподобав якесь, а можливо,
Лебед згадав, утомившись верстати моря й суходоли?
Знаєш, який отой Лебед: містечко, глухіше від скромних
Габій або й од Фіден; але я б не відмовивсь там жити:
Там я забув би своїх, там і сам я з їх пам'яті б стерся,
Зором спокійним відтіль окидав би я море шалене.
Той, хто промок і болотом заляпався весь по дорозі
З Капуї в Рим, не сидітиме, певно, весь вік у харчівні.
Так і промерзлий не стане твердити, що все наше щастя -
Лиш на печі або в лазні. Не станеш і ти продавати
Тут же за морем Егейським судна свого в гавані першій
Тільки тому, що на хвилях тебе таки добре гойдало.
Ні. Для здорового Родос а чи Мітілена прекрасна
Це-наче плащ у жару, в холоднечу-пов'язка на стегна,
В Тібрі купання - узимку, напалена піч - серед літа.
Поки ще змога є, поки ласкавий ще погляд Фортуни,-
В Римі, на віддалі, Самос, і Хіос, і Родос хвалімо.
Хай лиш годинку щасливу пошле тобі бог якийсь добрий -
Вдячно дарунок прийми, насолоди на рік не відтягуй,
Щоб похвалитись міг будь-коли й будь-де: "З приємністю жив я".
Розум лише та знання, а не місце вигідне з широким
Видом на море журбу відганяють. Тому зрозуміло:
Небо міняють, не душу, всі ті, які рвуться за море.
Лінощі вперті понукують нас: на квадригах, на суднах
Прагнемо щастя своє наздогнати, воно ж-під рукою:
Навіть в Улубрах, щоб лиш рівновага душі не схитнулась.