15. ДО НУМОНІЯ ВАЛИ
Як там у Велії, Вало, взимі, яке небо в Салерні?
Що там за люди? Дороги які? Мені Муза Антоній
Байїв не радить, а втім, через нього там ворогом став я:
Він-бо навчив мене взимку в холодній воді омиватись.
В гніві на нас те містечко, ще б пак: позабуто сьогодні
Зарості миртові й ванни сірчані, що вперту хворобу
Геть можуть вигнати. Там і ненавидять тих, які сміють
Голову хвору й живіт під клузійський струмок підставляти,
Тих, які прагнуть Габійських джерел та сіл прохолодних.
Місце міняти доводиться й біля постоїв знайомих
Гнати коня: "Ти куди? Я ж не в Куми, не в Байї прямую",-
Поводом лівим смикнувши, гукне роздратований вершник,
Хоч у дорозі коневі вуздечка замінює вухо.
Де більше хліба, в Салерні чи в Велії? Як там з водою?
П'ють дощову, з водозбору, чи є там постійні кринички?
(Щодо вина-то про нього не варто мені сповіщати:
Дома, в селі, яке-небудь я п'ю, але вже коло моря -
Кращого хочу, м'якого, щоб геть розігнало турботи,
В душу надії багаті влило, щоб у жилах заграла
Збуджена кров, щоб струміли слова, щоб, ним розігрітий,
Перед луканкою знов я постав, як було, повносилий).
Де там зайців більше водиться, де кабанів постачають,
Де є морські їжаки, а де риба, щоб відти додому
Я, мов товстун-феакієць, вернувсь, поповнілий, кругленький.
Мусиш те все описати мені, а я - вірити мушу.
Меній, поглинувши махом по батькові й матері спадок,
Слави бувальця міського зажив, жартуна мандрівного;
Не з одного він горшка виїдав, та натще він не бачив,
Де громадянин, а де розбишака. Він будь-кого завжди
Будь-яким наклепом міг очорнити. Для ринку м'ясного
Бурею, згубою, прірвою ставши, в живіт свій бездонний
Кидав усе, що траплялось. Коли ж у таких, які звикли
Хибам людським потурати, чи то в боязких уривав він
Мало або нічогісінько,-тут же з'їдав цілі гори
Залишків м'яса, що ним наситилося б троє ведмедів.
Мабуть, щоб чванитись (от, як наш Бестій): "Неситому шлунок
Лезом розпеченим я б таврував!" А сам при нагоді
В попіл та дим на рожні перемінював здобич найкращу,
Так примовляючи: "Я не дивуюсь, клянуся Гераклом,
Людям, які все майно проїдають, бо що є смачніше,
Ніж підрум'янений дрозд, що є краще, ніж матка свиняча?"
Так ось і я: коли засобів бракне, тоді вихваляю
Спокій і скромність, у скруті стійкий, але хай випадково
Трапиться кусень жирніший мені-я вже іншої думки:
"Ні. Таки ви живете і розумно, й щасливо на світі -
Ви, чиї гроші-це вілли стрімкі й неприхована розкіш".
16. ДО КВІНТІЯ
Щоб не питав ти, мій Квінтію, що мене нині годує,
Скромного власника, тут, на селі,- сіножаті чи ниви,
Яблунь плоди чи оливки, чи в'яз, оповитий лозою,-
Все опишу я: положення й вигляд тієї місцини.
Пасмо горбів уяви, розмежоване тінявим долом.
Сонце, зринаючи, бачить лиш правий укіс того пасма,
Лівий-рожевою млою спов'є, поки сяде за обрій.
Схвалиш і небо м'яке; під ним паленіє тут вишня,
Терен плодами ряхтить, а в'язи й дуби густолисті
Кормом втішають худібку мою, а господаря - тінню.
Скажеш: "Та це ж сам Тарент, завітавши сюди, зеленіє!"
Тут і струмок; його й річкою можна б назвати, такий він
Чистий, холодний пливе, не згірш од фракійського Гебра.
Біль голови він знімає мені, він і шлунок лікує.
В затишку тім, якщо й ти його з опису встиг полюбити,
Сповнений сил, я зустріну тебе в вересневу годину.
Добре живеш, якщо прагнеш щасливим не тільки вважатись
(В Римі ж бо мають тебе за такого), а й бути щасливим.
Тільки боюсь, щоб про себе самого ти іншим не вірив
Більш, ніж собі: щоб нікчеми, бува, не назвав ти щасливцем.
От ти до столу, скажімо, засів, але тут тебе раптом
Кинуло в жар, ти ж усе бадьоришся (міцним же й здоровим
Люди вважають тебе!), поки чарку рука ще тримає.
Сором - не лікар: болячку приховує він, а не гоїть.
Хай тебе славлять за те, що скорив ти моря й суходоли,
Солодко шепчуть до вуха: "Чи більшого щастя бажає
Люд наш тобі, а чи людові ти?" - при собі це питання
Хай нерозв'язаним лишить Юпітер, прихильний до Риму,
Як і до тебе. Чи ж ти б не пізнав, що про Августа йдеться?
Ну, а коли тебе раптом назвуть мудрецем бездоганним,-
Це як належне сприймаєш чи тут же й у відповідь кинеш:
"Раді ми, звісно, коли непохибними й чесними звуть нас".
Ні. Бо хто дав нам ім'я те сьогодні, той завтра - відніме.
Так і негіднику фасції той, хто їх дав, одбирає:
"Це не твоє вже. Віддай". Оддаю і, сумний, відступаю.
Хай мені скажуть, однак: "Ти розпусник, ти злодій і вбивця:
Батька ж мотузкою ти задавив". Чи почну я марніти,
Наклепом тим перейнявшись, ховатись од ока людського?
Хто незаслужених почестей прагне, обмови ж - боїться,
Сам, видно, в хибах по вуха зав'яз. А хто ж доброчесний?
"Той, хто батьків постанови, права та закони шанує,
Хто, як суддя, розв'язав не одну суперечку тривалу.
Хто, як поручник і свідок, надійний у будь-якій справі".
Знає, проте, кожен дім, і близький, і далекий, що в нього
Тільки та шкура блищить, а в нутро його - й глянути страшно.
"Я от не крав, не тікав",-так раб мені скаже, наприклад.
"Що ж,-відповім йому,-щастя твоє: під батіг не лягаєш".
"Я не вбивав".- "Ось тому й на хресті не клює тебе ворон".
"Я трудівник, я добряк".-Та не вірить сабінський господар;
Хитрий, досвідчений вовк, як ми знаємо, пастки боїться,
Яструб-тонкого сильця, а розбійниця-щука-приманки.
Чесний ненавидить блуд через те, що чесноту він любить.
Ти справедливо живеш: очевидно, лякаєшся кари.
Страху цього не було б - ти змішав би святе з нечестивим.
Хай би ти з цілої купи украв лише пригорщу бобу -
Меншою шкода була б, яку чиниш мені, а не гріх твій.
Он споглядає на чесного мужа весь суд і весь Форум.
Жертву богам він складає - бика чи то свинку - й притому
"Янусе-батьку! Ясний Аполлоне!"-він кличе, а нишком
(Щоб не почув хто) ледь чутно шепоче: "Прекрасна Лаверно,
Дай обмануть, але так, щоб святим видававсь я і чесним.
Ніччю гріхи всі сповий, а хмарою-всі ошуканства".
Чим од раба є вільнішим і кращим, ніяк не збагну я,
Той, хто, бува, мідяка спостерігши в пилюці, на нього
Яструбом падає вмить? Де пожадливість, там неодмінно
Страх, а де страх, там, гадаю, ніколи не житимеш вільно.
Зброю відкинувши, з мужності поля зійшов боязливо
Той, хто громадить майно й під його тягарем упадає.
Замість вбивати-продай полоненика; хай, поки може,
Корисним буде як раб: хай пасе він, хай плуга тягає,
Хай неспокійним купцем серед хвиль він і зиму зимує,
Хай забезпечує торг і пшеницею, й іншим товаром.
Мужнім і чесним є той, хто спокійно промовить: "Пентею,
Владарю Фів, яке зло, яку кривду мені вготовляєш?"-
"Голим по світу пущу!"- "Значить, гроші, худобу віднімеш,
Дім і майно моє? Що ж, я готов".- "Закую у кайдани
Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю".-
"Схочу-й сам бог мене звільнить". А думав, мабуть: "Тоді вмру я".
Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?