ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жить ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде
Заздрість будити.
Вітер дужче гне щонайвищу сосну,
Для стрімкіших веж — і падіння важче,
Де верхів'я гір—ось туди й вогненна
Б'є блискавиця.
В час лихий — надій, остороги — в щасті
Не втрачає той, хто до змін раптових
Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму
Шле, але й сам же
Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна;
Феб не день при дні напинає лук свій:
Мить настане — й він передзвоном ліри
Музу пробудить.
Ось тому кріпись у лиху годину,
В скруті мужнім будь, а коли попутні
Враз подмуть вітри — не забудь згорнути
Повне вітрило.
ДО КВІНТІЯ ГІРПІНА
В краю заморськім що там задумують
Кантабри й скіфи, бачу, гризе тебе,
Гірпіне Квінтію, та й в інших
Справах ти — весь, хоч життя б незгірше
Пливло й без того. Прудко летять кудись
Краса та юність; вже й сивина суха
Жене на безвісті від тебе
Любощі милі й солодкий сон твій.
Не завжди квіти свіжими барвами
Пишатись можуть. Місяць не вік ось так
Уповні сяє. Ти ж, минущий,
В тих безконечних вікуєш думах.
Ще поки можна, чом ось під сосною
Чи під платаном не прилягти собі,
Вінком трояндовим окривши
Сивінь свою та змастившись нардом,
Чому б не пити? Так і журбу гризьку
Розвіє Евгій... Хто там черпне для нас
Води джерельної, щоб нею
Пломінь міцного фалерну збити?
Хто Ліду кликне? Там он, на відшибі,
Живе та краля. Хай сюди з лірою
Спішить, за звичаєм лаконським
Сплівши у вузол своє волосся.
ДО МЕЦЕНАТА
Як на лірній струні можуть укластися
Довголітня війна в дикій Нуманції,
Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії,
Кров'ю пуна забарвлене,
Гурт лапітів лихих, п'яний Гілея шал,
Чи титани-брати, діти Землі, що їх
Сам Геракл подолав; мало не впав тоді
Весь Сатурна палац ясний.
Краще ти розкажи, о Меценате, нам
Про звитяжні бої Цезаря Августа,
Про ворожих вождів — як через Рим вони,
Грізні, шию схиливши, йшли.
Я ж — так Муза велить — голос Лікімнії
Буду славити, я — й полиск очей її,
Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою
Вміє тим же віддячитись.
Личить їй у танку кроком легким іти,
Бути першою в грі, личить вітати їй
Барвне коло дівчат, радісно славити
День, Діані присвячений.
Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав,
За врожай золотий поля фрігійського
Ти б оддав хоч один волос Лікімнії,
Чи за весь Аравійський край,
В ту хвилину, коли хилить плече своє
Для цілунків палких, то жартома тебе
Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх,
То щоб їх домогтись самій?
ДО ДЕРЕВА
Хто в чорну днину тут посадив колись
Тебе, злощасне дерево, й виплекав
Рукою грішною на згубу
Внукам, на сором усій окрузі,
Той міг би, певно, й рідному батькові
Скрутити шию, той і долівку б міг
Полити кров'ю свого гостя
В північ, той трави б варив колхідські
Й на все, гадаю, зважився б легко тон,
З чиєї волі тут, на землі моїй,
Зростав ти, стовбуре, що мітив
Прямо в господаря хтозна за що.
Біда наскочить, звідки не ждеш її,
Хоч як пильнуйся: перед Босфором пун
Усе тремтить, дарма, що й інше
Зло йому доля сліпа готує.
Наш воїн —парфа, підступу й стріл його
Боїться; парфи — римської сили й пут,
А смерть то тут, то там хапає
Жертви свої; так було, так буде.
Вже й я, здається, в край Прозерпіни йшов,
Суддю Еака бачити мав ось-ось,
Оселі затишні блаженних,
Де на струні еолійській тужить
Сапфо, згадавши подруг-лесбіянок,
Де ти, Алкею, плектром із золота
Усе дзвениш про біди моря,
Біди вигнання та біди воєн.
Мовчанки гідний щонайсвятішої,
Їх спів дивує й тіней юрбу густу.
Та ось про війни, про тиранів
Плектр загримів, сколихнувши тіні.
Принишк і Цербер, той стоголовий пес,
Вже не стриже він чорними вухами;
В волоссі Евменід шалені
Змії вляглись, але й це не диво:
Тій пісні милій сам Прометей всміхнувсь —
Забув про біль свій; хвилі зрадливої
Не ловить Тантал, Оріон же —
Кинув і рись полохливу, й лева.