ДО ПІРРИ
Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку
Між троянд запашних так пригорнув тебе?
Перед ким золотаве
Ти волосся розсипала,
Щира й звабна така? Ой, ще оплаче він
Клятви й долю хистку, гляне на море те,
Чорним зоране вітром,
Гляне — й заціпеніє враз,
Хто тобі, золотій, нині довіривсь так,
Певний щастя свого, певний взаємності,
В бурях ще не бувавши...
Горе ж тим, хто притьма на твій
Блиск оманний летить! Я ж — про це й напис мій
Каже в храмі святім — після пригод морських
Склав свій мокрий ще одяг
Богу моря могутньому.
ДО АГРІППИ
Варій, звившись орлом в небо Меонії,
Вславить силу твою, дзвін перемог,— куди б
Воїн твій не пробивсь — і на коні, й судном
За тобою, вождем своїм.
Я б, Агріппо, й не смів братись до справ таких
Не для мене Ахілл, що напролом іде,
Ні бувалець Улісс, що по морях блукав,
Ні злощасний Пелопа рід:
Велич не для малих. Скромність і ліра та,
Музи мирної дар, забороняють нам
Слави Цезаря блиск, як і твої діла,
Вбогим хистом применшити.
Хто б ще так оспівав Марса, що в криці весь,
Меріона в пилу, чорнім пилу боїв,
Діомеда, який з волі Паллади став,
Смертний, проти богів самих?
Я ж лише про вино пісню снуватиму,
Про дівчат запальних, що юнакам грозять
Гострим нігтиком; я, нині бездумний вже,
Завтра — легко закоханий.
ДО МУНАЦІЯ ПЛАНКА
Родос уславлять одні, Мітілену, Ефес чи Корінфа
Стіни, де море. подвійне хвилює,
Фіви, де Вакх народивсь, або Аполлонові Дельфи
Чи мальовничу Темпейську долину.
В інших на думці лише — величати в немовкнучій пісні
Місто Паллади, безшлюбної діви,
Щоб на вінок відусіль назривати оливкових віток.
Є і такі, що в пошану Юноні
Аргос, де коні баскі, й багатство Мікен оспівають.
Тільки мене ані Спарта сувора,
Ні плодоносні поля, простори Ларісси, не ваблять
Так, як ота гомінка Альбунея,
Так, як Аніо прудкий, і Тібурна гаї, і грайливі
Хвилі струмків у садах яблуневих.
Нот ясний не всякчас налітає з дощами на крилах —
Часто він сам випогіднює небо.
Так от і ти, як мудрець, трудам життьовим і зажурі
Вчасно покласти межу не вагайся,
Планку, солодким вином, де б не був ти: чи то вколо тебе
Зблискує табір орлами, чи віти
Гаю Тібурна шумлять. Саламін покидаючи й батька,
Тевкр увінчав себе листям тополі,
Скроні вином окропив і до друзів своїх посмутнілих,
Кажуть, такими словами звернувся:
“Хай же нас доля веде,— ласкавіша доля від батька,—
Звірмося їй, о супутники-друзі!
Тевкр за вождя вам і Тевкр — за пророка, чи ж вам зневірятись?”
Сам Аполлон віщував урочисто:
“Знайдете землю нову — й Саламін своє ймення повторить”.
Гей же, хоробрі, що в гірших пригодах
Разом зі мною були! Вином нині тугу розвіймо,
Завтра-бо знов — у безмежнеє море.
ДО ЛІДІЇ
Лідіє, ради неба,
Ради всіх богів поясни: чом Сібаріса губиш,
Люблячи? — Спеку й порох
Стійко він терпів, а тепер — сонячні грища кинув.
Чом у рядах при зброї
Верхи він не мчить, як було? Чом не смиряє галльських
Коней вудилом вовчим?
Чом у жовтий Тібр не пірне? Чом йому мазь оливки —
Гірша за кров зміїну?
Зброї чом тепер не бере в ту мозолясту руку.
Хоч за межу далеко
Він і спис, і диск, як ніхто, вправно метав і вміло?
Що ж, він сховавсь, можливо...
Так Фетіди син між дівчат схований був, говорять,
Щоб на лікінців лави,
Мужній, він не рвавсь на очах у жалібниці Трої.
ДО ТАЛІАРХА
В снігу глибокім, бачиш, на овиді
Соракт біліє? Снігом завалені,
Ліси пригнулись, а на річці
Кригою хвилю пливку вже скуто.
Розвій-но холод, в огнище дров докинь,
Котрі сухіші, й чотирирічного
Вина з сабінської амфори
Щедрою нам зачерпни рукою.
Всі інші справи — краще богам довір:
Захочуть тиші — й вітер вгамується
Над морем темним, і незрушно
Стануть і той кипарис, і ясен.
Що завтра буде — вже не твоя журба.
Добром та зиском будь-який день вважай,
Дарунок долі, й не цурайся
Ні насолод, ані танців, хлопче.
Сумну сивизну поки ще геть жене
Твій вік зелений — поле й майдан люби,
Й не раз в домовлену годину
Хай повторяється шепіт ніжний
І сміх, що видав дівчину в закутку,
Й застави милі, зняті з зап'ястя їй
Або ж із пальця, що при тому
Був лише так, для годиться, впертим.