ДО ЮЛА АНТОНІЯ
З Піндаром хто б смів позмагатись, Юле,-
Той, немов Ікар, чиї крила воском
Скріплені були, найменує, впавши,
Море прозоре.
Мов стрімкий потік, чиї води в повінь
Ринуть, буйні, з гір, береги розмивши,
Рветься так з глибин непомірне дужа
Піндара мова.
Феба лавр йому, лиш йому належить,
Чи слова нові в дифірамбі смілім
Котить він, чи мчить від законів ритму
Звільненим віршем.
Славить він богів чи їх кров - героїв,
Що від Їхніх рук прийняли кентаври
По заслузі смерть, як і та Химера
Вогненнодишна,
Чи вславляє тих, що з Еліди гордо
Йдуть - хай кінник це, хай борець кулачний -
Піснею, що їх величає більше,
Ніж сотня статуй.
Чи при діві спів, що їй смерть забрала
Жениха, почне, щоб із мли підняти
Силу й дух його, й золоті звичаї
Ген аж до неба.
З повним вітром мчить той діркейський лебідь,
Хай лише до хмар він скерує лет свій;
Я ж, мов та бджола, що, віддавшись праці
Там, на Матіні,
Пильно мед бере з чебрецю п'янкого,
Скромний спів сную у гайку, при вогких
Тібура струмках - працьовитий лірник
Льоту низького.
Так услав же ти голоснішим плектром
День, коли в вінку переможець Цезар
Через Горб Святий прожене під списом
Диких сігамбрів.
Рівного йому не давали досі
Світу ні боги, ні ласкава доля
Й не дадуть уже, хоч би й вік прадавній
Золотом зблиснув.
Дні ясні вславляй, всенародні грища,
Форум, що замре, коли те прохання
Сповнять нам боги - й переможний Август
Знов буде з нами.
Ось і я тоді - якби той мій голос
Був примітний там - пошаную співом
Цезаря прихід: "У віках нам слався,
Сонце прекрасне!"
Поки йтиме він, ми не раз гукнемо:
"Гей, тріумфе!" - "Гей!" - одгукнеться місто:
Скрізь на вівтарях ми богам ласкавим
Ладан запалим.
Ти складеш корів та волів по десять
На жертовник, я - лиш бичка, що в полі
Серед пишних трав, полишивши матір,
Гладшає нині.
Мов на темнім тлі тонкосерпий місяць
Сяє в третю ніч, так і ріжки в нього,
Й знак, мов снігу слід, на чолі ясніє,
Весь же він - жовтий.
ДО МЕЛЬПОМЕНИ
Хто відчув у колисці ще,
Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій,-
Вже того не вславлятимуть
Ні кулачні бої, ні переможний біг
Колісниці ахейської.
Ні в делійськім вінку гордо не стане він,
Вождь, в яснім Капітолію
Після вдалих боїв, де він мечем своїм
Збив погрози володарів.
Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі
В еолійських піснях йому
Славу вічно живу - славу співця дадуть.
Молодь Рима, владики міст,
В миле коло співців нині й мене взяла,
Вшанувавши мій хист - і ось
Вже не жалить мене заздрість уїдлива.
Ти, що звук чарівний дала
Лірі цій золотій. Музо Піерії,
Ти, що й тих безголосих риб
Наділити б могла голосом лебедя,
Твій це дар, що на мене всяк
Пальцем вкаже: "Це він, римських пісень творець"
Що творю я, що милий всім,
Коли так - то це твій, твій, Мельпомено, дар.
ДО РИМА
Таким орел є, блискавки-месниці
Крилатий сторож,- серед птахів йому
Юпітер владу дав, як тільки
Він Ганімеда для нього викрав,-
Природна звага ще пташеням його
З гнізда зігнала, де він трудів не знав,
А там йому весняний вітер,
Хмари прогнавши, зміцнив у леті
Слабкі ще крила; вже й на овець тоді
Стрілою падав, потім до гаддя бравсь,
Відчувши, що таке для нього
Справжні бої та багатша здобич.
Таким і лев є: щойно згодований
Грудьми левиці,- й по чагарях уже
На сарну мчить, що в тій хвилині
Звідає міць молодого зуба,-
Таким і Друза в битвах побачили
В Ретійських Альпах горді вінделіки,
Що з рук сокир не випускають,
Як амазонки; звідкіль цей звичай-
Сказати годі: врешті, й не слід усе
Нам, смертним, знати - грізні загони їх,
Звитяжні досі, склавши зброю
Перед вождем-юнаком, пізнали,
В чім сила хисту, що до кінця розвивсь
У тому домі благословенному,
Пізнали, що дала турбота
Августа про молодих Неронів.
Потомство дужих - дужий виводить рід:
Бики та коні мають в крові своїй
Снагу батьків: голубку ніжну
Пара суворих орлів не зродить.
Наука живить нахил природжений,
А виховання - дух загартовує;
Та вже як звичаї псуються -
В злочинах дар благородний тоне.
Що ти Неронам, Риме, завдячуєш -
Метавр посвідчить, де Газдрубал упав,
Посвідчить день ясний, що темну
Пітьму невдач розігнав і вперше
Промінням слави зблиснув над Лацієм,
Відколи афр той мчав по Італії,
Немов по морю Сіцілійськім
Евр, мов сосниною - хижий пломінь.
Отож відтоді, в битвах гартуючись,
Юнацтво римське множило міць свою,
І знов боги нам заясніли
В храмах, де поравсь лихий пунієць.
Тоді, підступний, вже й Ганнібал озвавсь:
"Ми - вовча здобич, оленів стадо ми!
Не битви нам тепер шукати -
Відступу: в ньому й тріумф наш нині.
Народ, що, Трою спалену кинувши,
Етруським морем аж до Авзонії
Дітей, батьків старих, пенатів -
Рідних божків - перевіз одважно,-
Як дуб алгідський: іноді б'є по нім
Дзвінка сокира, він же, підрубаний,
Наснагу й стійкість непохитну
Навіть од вістря того черпає.
Ось так і Гідра - як не рубав її
Геракл могутній - знову зросталася.
Не знала див таких Колхіда
Ні Ехіонові древні Фіви.
У море кинеш - кращим він випірне;
Об землю вдариш - сам переможця він,
Зметнувшись, кине, й ту звитягу
Вдови повік пам'ятати будуть.
До Карфагена вже не спішитиме
Мій вісник гордий: гасне вже, гасне вже
Надія вся, нема нам долі,
Відколи наш Газдрубал загинув!
Усе під силу воїнам Клавдіїв,
Бо й сам Юпітер - їм за захисника:
Розумні рішення на війнах
їх із найтяжчих пригод рятують".