ДО АВГУСТА
Досить градом сік, засипав снігами
Батько весь наш край і на страх для Риму
Свій же храм вразив, понад ним багряну
Знявши правицю.
Що, як прийде знов — хвилювались люди —
Грізних з'явищ вік і ті сльози Пірри,
Дні, коли Протей своє стадо вигнав
З моря — на гори?
Між густе гілля, на верхів'ї в'яза,
Де лиш птах сідав, повтикались риби.
Море грало скрізь, і пливли над лісом
Сарни лякливі.
Жовтоводий Тібр — це при нас було вже —
Враз на Рим помчав через лівий берег,
Щоб владичий дім і святиню Вести
Хвилею збити.
Так надмірно мстив проти волі Батька
Тібру гнівний бог, покотивши хвилю
Ген до тих святинь, коли вчув дружини
Ілії скарги.
Буде знать про те, як точили в Римі
Не на персів ніж, а на свого брата,
Наша юнь; її ж,— через чвари предків,—
Так нині мало!
Рине вниз наш Рим. До якого ж бога
Має вдатись люд? І яким ще співом
Нині вже глуху до благань тих Весту
Дівам схиляти?
Хто ж за ті гріхи понесе покуту
З волі Батька, хто? Появись, благаєм,
Ти, що блиск рамен оповив у хмару,
Фебе-пророче!
Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш:
Поруч — Купідон і веселі Жарти?
Може, спом'янеш позабутих внуків,
Праотче Марсе?
Вже давно — гай-гай ! — наситився грою
Ти, що любиш клич і шоломів сяйво
Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч
З ворогом лютим.
Може, ти явивсь, легкокрилий сину
Майї, мов юнак, мов земна людина,
Й те ім'я прийняв, що тобі дали ми,—
“Цезаря месник”?
Щирим серцем дбай про народ Квіріна,
Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись,—
Нас не кинь в біді, не спіши злетіти
З подувом вітру
В вись небесну; тут, поміж нами слався,
Тут очолюй нас, опікуне-батьку.
Хай не сміє перс, коли ти при владі,
Край наш топтати.
ДО КОРАБЛЯ
Хай Кіпріда в ту путь тебе,
Хай Єлени брати, зорі ясні, ведуть,
Хай лиш Япігу волю дасть
Вітровладний Еол, інших — приборкавши,
О кораблю! На свій поміст
Ти Вергілія взяв — ти його й в Аттіку
Поверни, бо й мою везеш
Половину душі — згинути їй не дай!
Той мав дуб і потрійну мідь
Вколо серця свого, хто по безодні тій
Вперше човник повів, кого
Африк не налякав, що з Аквілонами
Бій зчиняє, ні ті дощі,
Дар понурих Гіад, ні повелитель Нот,
Що на Гадрії будь-коли,
Дужий, хвилю зіб'є чи вгомонить її.
Смерті в вічі сміявся б той,
Хто на чуда морські й пінявий вал дививсь
Не зморгнувши або на ті
Горезвісні хребти Акрокеравнія.
Марно бог передбачливий
Темні води розлив між суходолами:
Хвилю, досі незайману,
Вже зухвалий весляр довгим веслом січе.
Так, аж надто допитливий,
Рине люд до гріха — що йому межі ті?
Син Япета посмів було
Нам вогонь принести, вдавшись до хитрощів.
Тільки вкрав він його з небес —
За сухотами вслід військо хвороб нових
Землю враз облягло, а смерть
Крок, повільний колись, нині приспішує.
Понадземну порожняву
Вперше звідав Дедал на нелюдськім крилі,
В підземелля спустивсь Геракл
І в понуру глибінь, в темний Аїд проник.
Де є, смертний, межа тобі?
Вже й до неба рвемось в тій необачності.
Ось тому й наготовлену
Гнівний Батько в руці стискує блискавку.
ДО СЕСТІЯ
Слабне вже люта зима, вже провесна шле тепло й понову,
Судно просохле знов гойдає хвиля.
Рвуться отари з обор, плугатаря вже вогонь не вабить,
Сивава паморозь лугів уже не сушить.
Вже за Венерою вслід Кітерейською — лиш засяє місяць -
Стають у коло Грації та німфи:
Мірно землю б'ють, усе б'ють вони, поки вогнедишні
Циклопів кузні сам Вулкан обходить.
Ось коли з мирта вінком по-святковому слід чоло вповити
Або квітками з-під снігів розталих.
Ось коли в тіні гайка треба жертвою Фавну честь віддати —
Чи він овечку, чи козля бажає.
Смерті блідої стопа б'є однаково, Сестію щасливий,
В низький поріг та в брами можновладних.
Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію,
Лихі ж привиддя й ніч — не за горами,
й дім, де володар — Плутон, вигнання твоє; раз туди потрапиш
Гучних бенкетів там вести не будеш,
Там тебе ніжний Лікід не втішатиме: він у колі хлопців
Сьогодні, завтра ж — і дівчат полонить.