ДО ПОСТУМА
Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме,
Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам —
Чоло старечі зорють зморшки,
Смерть кам'яна не вповільнить кроку.
Хоч день при дневі триста волів даруй —
Не схилиш Орка: чи ж не в його краю
Тритілий Геріон і Тітій,
Велетні дужі,— в полоні Стікса,
Ріки сумної? Раз ми вже плід земний
Взяли в поживу, значить, і нам усім
Пливти по ній, чи ми всесильні
Світу сього, чи селяни вбогі.
Хоча й уникнем Марса кривавого
Й слшого тву хвиль Адріатики,
Хоча й удома пересидим
Вітряні дні, а то й цілу осінь,-
А все ж побачим темну, безрадісну
Коцїта хвилю, дочок Данаєвих
Безславний рід і вічну працю
Сина Еолового — Сізіфа.
Усе покинеш — землі й житло своє,
Й дружину милу, ну а з дерев усіх
З господарем короткочасним
Лиш кипарис осоружний піде.
А спадкоємець — ширша душа його —
Нетерпеливо сотню замків зірве
І бризне з амфор на долівку
Цекуб, окраса обідів жрецьких.
ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ
Вже й плугу тісно: то під палаци йде
Колишнє поле, то вже ставок на нім,
Немов Лукрін широкий, плесом
Сяє; де в'язи росли, там нині —
Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там,
І все, що пахне, все, що милує зір,
Цвіте і в'ється, де недавно
Щедрі оливки зривав господар.
І лавр тінистий замість намету вже
При спеці служить... Так не велося в нас
Ані при Ромулі прадавнім,
Ні при нестриженому Катоні.
Майно приватне завжди дрібним було,
Значним — суспільне. Не будував ніхто
Для себе портиків просторих,
Щоб уже й тінь свою влітку мати.
Дернова стріха — так і закон велів —
Була в повазі. Мармуром тесаним
На кошт суспільний прибирали
Тільки святині й міські будівлі.
ДО ПОМПЕЯ ГРОСФА
Миру просить той, кого вітер буйний
В громі хвиль зустрів на Егейськім морі,
Скривши враз з очей провідні світила
В скопищі хмарнім.
Миру — й гетів край, де війна шаліє,
Миру — й перси ждуть, нерозлучні з луком,
Мир же — річ така, що за злото й пурпур,
Гросфе, не купиш.
Бо ж ніякий скарб і ніякий ліктор —
Не підмога нам в сум'ятті душевнім:
Рою злих турбот з-під ясної стелі
Їм не прогнати.
Добре лиш тому, хто й малим багатий,
В кого стіл красить лиш батьків сільниця:
Ні погана хіть, ані страх такому
Сну не збавляють.
Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,
Стільки цілей в нас! У краї все інші
Ми рвемось дарма: чи втечеш від себе,
Кинувши край свій?
Ось уже й судно наздогнала мідне
В'їдлива журба, й верхівця в дорозі —
Сарна так не мчить, ані Евр, що миттю
Хмари навіє.
Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.
Прийде час важкий — усміхнись погідно,
Хай притихне біль, бо ж і так немає
Повного щастя.
Славен був Ахілл, та помер дочасно;
Довго жив Тіфон, та в якім безслав'ї!
Може, тим мене, в чім тобі відмовив,
День цей наділить.
В тебе, де не глянь, в сіцілійськім полі -
Гомінкі стада; іржучи в квадризі,
Жде тебе рисак; тобі вовну в пурпур
Двічі вмочають.
В мене ж — нивка ця, але щира Парка
Хист мені дала, що в тонкому дусі
Еллінських камен, і до злого люду
Горду зневагу.
ДО МЕЦЕНАТА
Чому так тужиш, так мене мучиш ти?
Богам немило, важко й мені було б,
Якби, мій захисте, окрасо,
Вмер, Меценате, раніш од мене.
Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки
Раніше, взявши й частку мого єства —
Каліка, сам собі немилий,
Я залишився б... та ні: в цю днину
й мене б не стало: я ж не давав тобі
Кривої клятви — йтиму-бо, йтиму я
Шляхом останнім із тобою,
Друже, коли б ти не став на нього.
Ні гнів Химери вогненнодишноі,
Ні міць Гіанта, хай і сторукий він,—
Ніщо, ніщо нас не розлучить:
Так Справедливість, так Парка хоче.
Чи Терези мигтіли вгорі тоді,
Як я родився, чи Скорпіон лихий
Мені заблиснув, чи володар
Західних вод — Козерог — іскрився
Світила наші — зірки моя й твоя —
На диво схожі: згубну Сатурна лють
Юпітер, сяючи, від тебе
Геть одігнав і поквапній смерті
Крило вповільнив; тричі театр увесь
Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе.
І я під деревом, що впало,
Згинути мав, та правиця Фавна,
Що нас хоронить, паству Меркурія,
Удар відбила. Тож пригадай собі
Про храм обіцяний, про жертви,
Я ж посвячу лиш овечку скромну.