Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: ІНВЕСТОЗНАВСТВО. В. Г. Федоренко. Частина 1.

8.2. ДЕРЖАВНИЙ ВНУТРІШНІЙ БОРГ І ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ГРОШОВОГО ТА ФІНАНСОВОГО РИНКУ

До державного внутрішнього боргу звичайно зараховують боргові зо-бов’язання уряду, органів державної влади, муніципалітетів, а також бор-гові зобов’язання з безумовною державною гарантією. Такі зобов’язан-ня приносять їх власникам певний, як правило фіксований, прибуток.

У розвинених країнах велика частина боргових зобов’язань держави (60-70 %) може вільно обертатися на відкритому ринку. Це так звана рин-кова складова внутрішнього державного боргу. Таким чином, боргові

124

зобов’язання водночас із спроможністю приносити фіксований прибуток можуть також обертатися на вторинних ринках. Завдяки цьому такі зобо-в’язання держави набирають форми цінних паперів. Боргові зобов’язан-ня держави, що обертаються на ринках, утворюють сукупність державних цінних паперів.

Існують і неринкові боргові інструменти, що емітуються державою для залучення коштів дрібних індивідуальних інвесторів (населення) і спеціальних фінансових установ. Кошти населення мобілізуються дер-жавою через систему заощаджень — у формі вкладів в ощадні установи, а також цінних паперів (ощадних сертифікатів, дохідних і депозитних ощадних бон тощо). Через емісію неринкових боргових зобов’язань у на-ціональному масштабі акумулюються дрібні заощадження, що утворю-ють найстабільніший і найбільший кредитний ресурс держави.

Ринкові боргові зобов’язання держави вільно продаються і купують-ся. За строками погашення ринкові інструменти (державні позики) по-діляються на поточні, коротко-, середньо-, довгострокові та безстрокові. Для залучення коштів у межах одного року в більшості країн використо-вують казначейські векселі.

Структура державного боргу цінних паперів з різними властивостя-ми і строками погашення утворюється в результаті поєднання інтересів держави-емітента та інвесторів — покупців цих паперів. Основна мета держави — забезпечити стабільне джерело фінансування державного бюджету в частині витрат, що перевищують податкові та неподаткові над-ходження, за умови зберігання сталості грошового обігу. Інтерес інвес-торів полягає в надійному і ліквідному розміщенні капіталу, а також в одержанні гарантованого відсоткового прибутку. Звідси випливає, що зміна структури позик веде до зміни співвідношення інтересів держави і її кредиторів. А це, у свою чергу, збільшує або зменшує приплив коштів для потреб держави. Отже, з’являється можливість використовувати ме-ханізм державного боргу як важіль економічного регулювання.

Природно, що уряд в особі його фінансових органів (Міністерство фінансів) заінтересований у досягненні короткострокової фіскальної ме-ти, тобто в поповненні державного бюджету. Цей фіскальний орієнтир в окремих випадках може провокувати державу (уряд) на форсування емісії боргових зобов’язань, що часто призводить до надмірного “роз-бухання” грошової маси (інфляції). Отже, потрібний стримуючий чин-ник — противага фіскальним прагненням уряду. Роль такої противаги в ринковій економіці відіграє Центральний банк, що коригує короткострокову мету уряду відповідно до довгострокової мети стабілізації цін,

125

плавного збільшення грошової маси. Таке коригування здійснюється за допомогою виконання Центральним банком функції агента уряду з роз-міщення боргових зобов’язань та обслуговування державного боргу. Об-слуговування полягає в закупівлі та подальшому розміщенні короткострокових боргових зобов’язань — казначейських векселів. Тим самим Центральний банк є головним кредитором уряду в мобілізації ресурсів на виплату відсотків за довгостроковими позиками, компенсацію флота-ційних витрат на випуск нових позик, на покриття тимчасових розривів між витратами і прибутками державного бюджету тощо. Постійна, тобто довгострокова, частина державної заборгованості регулюється урядом через погашення старих і випуск нових позик, конверсію позик тощо.

Державному регулюванню підлягають не тільки реальна дохідна база бюджету і частина податків та неподаткових надходжень, а й структура витрат, що фінансуються через емісію боргових зобов’язань. З огляду на це розрізняють активний і пасивний дефіцит державного бюджету. Активний дефіцит, і відповідно активна політика бюджетного дефіциту, пе-редбачає використання коштів, що перебувають в обігу, понад наявні ре-альні джерела доходів у зв’язку з підвищенням граничних суспільно необхідних витрат. При цьому акумульовані в бюджеті позикові кошти спрямовуються насамперед у комерційну сферу з метою прискорення обороту капіталу, стимулювання розвитку підприємництва, підвищення темпів збільшення національного доходу. Найчастіше ці кошти набира-ють форми бюджетних (казначейських) позичок. Тим самим, використо-вуючи закон зростання вартості, уряд цілеспрямовано регулює соціаль-но-економічний розвиток країни.

Пасивний бюджетний дефіцит формується під впливом інфляційних процесів у зв’язку з потребою підтримання стабільного функціонування соціальної сфери. Причому виникає чітка закономірність: що вищі тем-пи інфляції, то швидше збільшується державний борг, а грошова емісія стає основним джерелом покриття витрат бюджету. В умовах нестрим-ної інфляції збільшення боргу стає, по суті, нерегульованим. Водночас слід ураховувати, що сучасні грошові системи грунтуються на нерозмін-них кредитних грошах і, отже, як необхідний компонент містять елемент інфляції. Звідси випливає, що пасивний бюджетний дефіцит також є об’єктом регулювання в межах активної політики, яка передбачає залу-чення певної частини грошової маси, що перебуває в обігу, для фінансу-вання інвестиційних і соціальних програм.

Практика регулювання бюджетного дефіциту в розвинених країнах ви-робила оптимальні структурні співвідношення між реальними доходами

126

і бюджетним дефіцитом, між активною і пасивною формами дефіциту. Так, пасивний бюджетний дефіцит рекомендується обмежувати п’ятьма відсотками. Загальний оптимальний розмір бюджетного дефіциту визна-чається особливостями національної економіки. Наприклад, наприкінці 80-х років бюджетний дефіцит у Франції становив 9,6 %, у США — 11,6, у ФРН — 14, в Японії — 15,6, у Бельгії — 25,1, в Італії — 25,2, у Греції — 31,2% [33].

Таким чином, змінюючи співвідношення між податковими та іншими реальними надходженнями до бюджету і розміром державного боргу, держава регулює ділову активність у країні.

Центральний банк, купуючи казначейські векселі, забезпечує швидку мобілізацію ресурсів для невідкладних державних інвестицій та інших витрат. Крім того, як посередник між державою і її остаточними креди-торами Центральний банк регулює обсяг грошової маси в обігу. З цією метою Центральний банк продає казначейські векселі за нижчою ціною (порівняно з ринковою), а купує за вищою. Відбувається оперативне роз-ширення або звуження портфеля векселів, що належать Центральному банку, за рахунок зменшення або збільшення ліквідності (вільних кредит-них ресурсів) інших кредиторів, в основному комерційних та інвести-ційних банків. Зміна ліквідності негайно фіксується в новому значенні депозитного відсотка, динаміка якого визначається динамікою відсотко-вих ставок (дисконту) за казначейськими векселями. Так за допомогою державного кредиту регулюються банківський кредит і грошова систе-ма в цілому.

Отже, доходимо висновку: у країні державний борг виконує роль регулятора економіки. По-перше, з його допомогою стимулюється ділова ак-тивність у країні. По-друге, короткострокові папери боргу є ефективним засобом оперативного регулювання кредитної політики комерційних банків і на цій основі — загального обсягу грошової маси (у складі всіх її агрегатів). По-третє, папери державного боргу (державний кредит) да-ють певну оцінку ефективності використання позичкових коштів. По-четверте, державні цінні папери — найнадійніше розміщення капіталу для інвесторів, оскільки вони забезпечуються сукупними державними активами.

Регулюючі можливості державних цінних паперів можна використовувати тільки за умови цивілізованих відносин державного боргу, що пе-редбачає відсутність прямого кредитування бюджетного дефіциту з боку Центрального банку, оформлення боргових відносин за допомогою емі-сії цінних паперів, ведення обліку операцій щодо боргу, публікацію

127

звітності про склад і структуру боргу в економічних виданнях тощо. Практика фінансування боргу в Україні не відповідає цим умовам.

Державний борг СРСР мав в основному прихований характер, фінансувався за рахунок кредитів Держбанку, тобто переважно за допомо-гою кредитної емісії і використання змушених заощаджень населення та підприємств. Україна повністю успадкувала цей механізм і змінити його дуже важко. Проте саме в перебудові відносин державного боргу автори вбачають вирішення центральної проблеми оздоровлення як грошового, так і фінансового ринку. Це зумовлюється унікальною роллю державно-го кредиту в системі економічних відносин, який визначає основні пара-метри функціонування ринку грошей і ринку капіталів. Інакше кажучи, у відносинах державного кредиту відбивається єдність грошового і фі-нансового ринків.

Отже, механізм формування боргу в неринковій економіці грунтував-ся на безповоротному кредитуванні Держбанку, масштаби якого постійно збільшувалися; на системі змушених нагромаджень, що означало прихо-ване відволікання коштів населення і підприємств на покриття бюджет-них витрат; на збільшенні державної власності, утвореної внаслідок використання змушених нагромаджень. Такий механізм формування дер-жавного боргу виник у межах адміністративно-командної системи як на-слідок монополізму держави у фінансовій і грошово-кредитній сферах.

Необхідність безперервного фінансування держбюджетних об’єктів в умовах галопуючої інфляції зумовлює наростання безповоротного бор-гу держави, збільшення в платіжному обороті зайвих грошей. Таким чином, збільшення грошової маси визначається не потребами господарського обороту, а фіскальними цілями держави. Маса грошей у нагро-мадженнях і заощадженнях, що приховано використані державою на по-криття її витрат, і поточні доходи суб’єктів економічної діяльності разом утворюють платоспроможний попит, що не може бути цілком задоволе-ний ні на споживчих, ні на інвестиційних ринках. Ці кошти вже частково витрачені державою, вони матеріалізувалися в державній власності. Од-нак це не веде до зменшення платоспроможного попиту, оскільки збере-жено номінальний статус власників коштів. З розширенням масштабів прихованого залучення нагромаджень населення і підприємств на покриття державних витрат каналами кредитної системи (використання бюджетом позичкового фонду), а також прямого кредитування бюджет-них витрат за допомогою кредитної емісії відбувається прогресуюче зне-цінення грошової маси.

128

Безупинне знецінення нагромаджень означає, що відсутня гарантія кредитної системи щодо зберігання цінності (товарності) грошей у вкла-дах. Одноразові компенсації втрат проблеми не вирішують, бо не усува-ються причини знецінення. Борг кредитної системи населенню і підприєм-ствам й далі знецінюється. Звідси випливає, що кредитна система як сукупність комерційних банків не спроможна повернути вкладникам (на-селенню і підприємствам) мобілізовані в них кошти, тобто фактично кре-дитна система є банкрутом стосовно своїх вкладників.

Прогресуюче знецінення грошей також означає, що Центральний банк як кредитор держави оперує неповноцінними кредитними ресурсами. Причому їх якість постійно погіршується. По суті, ці ресурси мають ха-рактер позірних грошей, оскільки емітуються виходячи з потреби фінан-сування державного боргу, а не з потреб господарського обороту. Отже, держава не спроможна повернути Держбанку повноцінні кошти, узяті нею в борг, навпаки, заборгованість погашається ще більш неповноцінними грошима. Це ставить державу у становище банкрута стосовно Центрального банку.

Рекапіталізація банків в Україні здійснювалася через поширену прак-тику видачі централізованих кредитів Національним банком України. По суті, комерційні банки, що мали кореспондентські рахунки в Цент-ральному банку, кредитувалися в необмежених обсягах; відбувалося інтенсивне підживлення капіталів комерційних банків за рахунок безго-тівкової емісії Центрального банку.

Слід зазначити, що на рахунках Центрального банку по лінії зовніш-ньої заборгованості зафіксовано великі збитки. Ці збитки істотно зрос-тали через обвальну девальвацію карбованця. Втрати від девальвації також фінансуються за рахунок централізованих грошових фондів дер-жави.

Отже, у системі “державний бюджет — банки” постійно наростає взаємна заборгованість державного бюджету (державний борг) і кредит-ної системи. Причому що більше навантаження лягало на державний бюджет у зв’язку зі списанням безнадійних кредитів, то більші потрібні були підживлення дохідної бази бюджету за рахунок нових емісій, внас-лідок чого посилювалася інфляція.

У СРСР розглянуті процеси тривалий час мали прихований характер. У 1985-1990 pp. ситуація різко загострилася, що виявилося в безпреце-дентному прирості обсягу внутрішнього державного боргу (табл. 4).

Як бачимо, внутрішній державний борг СРСР за 5 років збільшився втричі. На початок 1991 р. він перевищував 580 млрд крб. [22].

129

Таблиця 4 Внутрішній державний борг СРСР (1985-1990 pp.)

Основним чинником збільшення внутрішнього боргу є збільшення об-сягів коштів, що залучаються з позичкового фонду держави для покрит-тя дефіциту бюджету. Велика частина державного боргу виникає за рахунок заощаджень населення, тобто за рахунок поглиблення диспропорції між гро-шовою масою і її товарним покриттям. Це пов’язано з тим, що потреби в бюджетному фінансуванні постійно підвищуються, у тому числі й уна-слідок інфляції, а реальні надходження до держбюджету зменшуються. Зменшуються також можливості прихованого залучення коштів підпри-ємств на покриття бюджетних витрат у складі позичкового фонду. Єди-ним централізованим кредитним ресурсом залишаються заощадження населення, акумульовані Ощадбанком.

Лібералізація цін, різке посилення податкового пресу мають сприяти розширенню реальної дохідної бази бюджету України. Водночас змен-шаться змушені нагромадження, почнеться відволікання грошей із вкла-дів і депозитів в обіг. Очікується, що завдяки цьому зрівноважаться гро-шова і товарна маси.

Оскільки 1992 р. в Україні характеризувався великим бюджетним де-фіцитом, то першочерговими завданнями уряду стали фінансова стабілі-зація, різке зменшення дефіциту через щонайжорсткішу економію бюд-жетних витрат. Передбачалося скоротити у 3-4 рази оборонні витрати, централізовані виробничі інвестиції та дотації, значно зменшити креди-ти. Основними джерелами поповнення бюджету України стали податок на додану вартість і на прибуток, а також експортні мита.

Проте діючі ставки оподаткування прибутку і доданої вартості були такими великими, що дестимулювали розвиток виробництва, зумовили подальше зменшення його обсягів.

Проаналізуємо загальноекономічний вплив масового зростання потре-би у грошах для обслуговування операцій на споживчому та інвестицій-ному ринках. На інвестиційних ринках стрибок цін на товари виробни-чого призначення сприятиме моментальному загальному розширенню

130

безготівкової грошової маси, що відіграє роль облікових грошей при об-слуговуванні бартерних угод. На фінансовому становищі підприємств, що мають великі запаси товарно-матеріальних цінностей для обміну, стрибок цін практично не позначиться, оскільки збільшення витрат ком-пенсуватиметься надходженнями від обмінних операцій. По суті, при бартерному обміні реально рухаються по рахунках тільки кошти, що обслуговують сальдо заборгованості. У гіршому становищі опиняються підприємства, що зовсім не мають запасів або мають незначні товарні за-паси. їм доведеться вишукувати для обороту чималі грошові суми. У ці-лому потреба у грошах у сфері оптової торгівлі істотно підвищиться.

Ще більшою буде потреба в готівці для обслуговування платіжного обороту. Група “змушених” заощаджувачів як виразників налагодженого платоспроможного попиту почне швидко зменшуватися. На відміну від безготівкових ресурсів, які циркулюють у сфері оптової торгівлі, заощад-ження населення, акумульовані на рахунках Ощадбанку та інших комерційних банків, переходячи в готівковий грошовий обіг, залишатимуть канали кредитної системи. Потім ці ресурси повертатимуться у формі ви-торгу торгових підприємств. Однак потрібно зазначити, що державі по-вертатиметься тільки частина готівки. Із загостренням кризи готівки де-далі більша частина готівкових коштів осідатиме в касах підприємств (особливо альтернативного сектору економіки) і в руках населення. Тим самим готівково-грошовий обіг ще більше сповільниться, а потреба в додатковій емісії підвищиться. Підтвердженням цього, зокрема, стала зміна купюрної структури готівково-грошової маси, поява в обігу купюр вартістю 20000, 50000, 100000, 200000 грн.

Масове, стрибкоподібне зростання потреби в готівкових і безготівкових коштах для обслуговування платіжного обороту насамперед по-значиться на становищі кредитної системи, а також може підірвати лік-відність комерційних банків. Пік попиту на грошові вклади в Ощадбанку уряд намагається згладити заморожуванням на рахунках частини заро-бітної плати, що перевищує встановлений мінімум, запроваджуючи роз-рахункові чеки. Тим самим уряд вирішує й інше питання — різко обме-жує платоспроможний попит на момент лібералізації цін. Цього можна досягти форсованим підвищенням цін і штучним обмеженням попиту завдяки заморожуванню готівкових виплат з рахунків. Застосуванням та-кого своєрідного варіанта політики прибутків передбачається привести у рівновагу грошову і товарну маси, стабілізувати державний бюджет і борг.

131

Зазначена політика передбачає такі основні заходи:

- запровадження вільного ціноутворення на всі товари та послуги з одночасною лібералізацією імпортного режиму для створення умов конкуренції на внутрішньому ринку;

- оголошення тимчасового мораторію на підвищення заробітної пла-ти та всіх прибутків населення з метою заморожування платоспроможного попиту або запровадження регресивної індексації особистих доходів;

- припинення або обмеження мінімальними потребами грошової емісії через скорочення бюджетних витрат, що фінансуються за ра-хунок емісії;

- запровадження внутрішньої конвертованості національної валюти (девальвація валюти).

Здійснення цього комплексу заходів може сприяти швидкій фінансовій стабілізації економіки. Однак негативним наслідком застосування цієї програми є різке зменшення реальних доходів економічних суб’єктів і застій або спад виробництва інвестиційних і споживчих товарів. Від-сутність ресурсів у більшості потенційних учасників ринку блокує ін-вестиції. Таким чином, перебудова попиту без відповідної перебудови пропозиції (ринків інвестиційних і споживчих товарів, ринку праці) при-зводить до ще більших структурних дисбалансів у народному господар-стві, не сприяє створенню конкурентоспроможної ринкової економіки.

Закріпити момент тимчасової рівноваги грошової і товарної мас, якого можна досягти вже на першому етапі лібералізації цін, зафіксувати по-точний розмір державного боргу і межі його зміни, на думку фахівців, можливо тільки одночасним здійсненням двох програм, двох напрямів оздоровлення економіки: програми приватизації з використанням сис-теми приватизаційних рахунків і здійснюваної в межах програми фі-нансової стабілізації та легалізації державного боргу за допомогою офор-млення його поточної частини у вигляді облігаційних позик. Причому обслуговування цих нових позик у частині виплати відсотків має відбу-ватися не за рахунок бюджетних витрат, а за рахунок випуску казначейсь-ких векселів, що утворюють резерв ліквідності Центрального банку Ук-раїни. Це дасть можливість банку контролювати динаміку державного боргу, а також управляти ним за допомогою операцій з векселями.

132

Додати в закладки

  
Переклад Translate