12
Я переміг! Увінчай же чоло моє, лавре звитяжний!
Бо ж обнімаю таки любу Корінну мою!
Хто лиш її не беріг - чоловік, і замки, і сторожа,
Щоб не підкрався хитрун, - всі проти мене були.
3-між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу,
Де, не піднявши меча, здобич безкровно беруть.
Що там рови, що мури вкруг міста? Все це - марниці:
Жінку, досвідчений вождь, жінку я нині здобув!
Як повалився Пергам по облозі десятилітній -
Скільки в Атрідів-братів слави тієї було?
Я ж ні з ким іншим її не ділю: плоди перемоги
Буду лиш я пожинать, не якийсь інший вояк.
Сам я тут був за вождя, сам воїном був - піхотинцем,
Сам же й вершником був, сам і клейноди носив.
Звершень моїх не применшила доля чимсь випадковим -
Гучно, тріумфе, ступай, світла турбото моя!
Привід війни не новий: не викрали б доньку Тіндара -
Мир і Європи б тоді, й Азії не полишав.
І чи не жінка вином розгарячених диких лапітів
І напівконей, було, в бійку ганебну втягла?
Жінка й в твоєму краю, справедливий Латине, троянцям
Поштовх дала до нових кровопролитних боїв.
Жінка й тоді, коли Місто ще юним було, нацькувала
Римлян на тестів - до рук грізну їм зброю дала.
Б'ються бики, не раз бачив я, за білосніжну телицю, -
Збоку дивилася та - їм піддавала снаги.
3-між багатьох і мені, воякові, - але без убивства, -
Взяти звелів Купідон славні знамена свої.
13
Плоду, що в лоні вже зрів, позбувшись так нерозважно,
Зблідла Корінна лежить - бореться смерть із життям.
Рішення те, небезпечний свій намір, ховала від мене;
Гнівом по праву киплю, та переважує страх.
Плід той від мене вона понесла, принаймні, в те вірю:
Часто, що бути б могло, те я за дійсне беру.
Мати Ісідо, чий край - хлібодайні ниви Канопа,
І Паретоній, і Фар, в пальмах увесь, і Мемфіс,
Де, у просторому річищі граючи, Ніл бистроплинний
В море крізь сім своїх брам води вливає свої!
Систром твоїм заклинаю тебе й Анубіса видом -
Хай шанобливо в віках служить Анубіс тобі,
Хай проповзає змія некваплива вколо приносин,
Апіс хай в почті твоїм, бог рогоносний, іде, -
Глянь милостиво сюди - в одній ти двох порятуєш:
їй подаруєш життя, - ну, а вона вже - мені.
Часто при святі твоєму вона тобі в храмі служила,
Ґалли тим часом, жерці, кров'ю кропили твій лавр.
Ти ж помагаєш вагітним жінкам, що їм роздуває
Стан, нещодавно гнучкий, лона прихований плід.
Будь же прихильною й ти, молитви мої вчуй, Ілітіє!
Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою.
Сам в білосніжному весь обкурю тобі миром жертовник,
Сам подарунки до стіп, як обіцяв, покладу
Й напис додам: "За Корінну врятовану - дар від Назона".
Ти ж для дарунку цього й напису місце зроби.
І, якщо можна в тривозі такій давати поради, -
Більше, Корінно, не смій важити власним життям!
14
Що то за користь жінкам - не брати участі в битвах,
Не виступати в похід у щитоносних рядах?
Воєн не треба - своєю ж себе вони зброєю ранять, -
Часто на долю свою сліпо знімають меча!
Та, що незрілий ще плід виривати з утроби навчила,
В битві із власним життям мала б сама полягти.
Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки,
Для смертовбивства цього площу всипати піском?
Звичай такий полюбляли б колись - од того душогубства,
Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський.
Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі
Кидав, щоб роду людей дати початок новий.
Хто подолав би Пріамову рать, коли б гожа Фетіда,
Моря богиня, свій плід не побажала носить?
А коли б Ілія в лоні тугім близнюків умертвила, -
Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав?
Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, -
Досі б не знала земля, що то таке - владарі.
Втім, не було б і тебе - такої краси! - якби мати
Так учинила колись, як її донька - тепер.
Навіть я сам, кому краще було б од любові сконати,
Дня б не побачив, якби ненька згубила мене.
Що ж виногроно з лози, як воно ще незріле, стинати?
Незарум'янене ще яблуко - з гілки зривать?
Вичекай трохи - самі опадуть; хай росте, що родилось,
Не пожалкуєш об тім, бо нагорода - життя!
Що ж ви знаряддям якимсь копирсаєтесь в лоні своєму,
А ненароджених ще - поїте трійлом їдким?
Кров'ю синів колхідянці розгніваній всяк докоряє;
Кожному Ітіса жаль - ненька ж убила його!
Люті були матері! Але й привід для лютості мали:
Кров'ю своїх же дітей металися чоловікам.
Ну, а який нині вас Терей чи Ясон спонукає
Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє?
Таж на той злочин не йде у печерах вірменських тигриця,
Навіть левиця не вб'є, грізна, маляти свого, -
Чинять це ніжні жінки, але - не безкарно для себе:
Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама.
І, як несуть її, простоволосу, вогневі в поживу, -
Кожен покійниці вслід: "Так їй і треба!" - кричить.
Хай всі слова ті, одначе, розвіються в далях ефірних,
А віщування мої зробляться звуком пустим!
Хай вона раз лиш, боги милосердні, схибить безкарно,
Лиш один раз, а тоді, вдруге, - хай кару несе!