6
Вздовж берегів в болотах шуварами порослий потоку!
Кваплюсь до милої я, - хоч на хвилину вгамуйсь!
Мосту ж ніде, та й порону нема, щоб тебе подолати
При допомозі шнура, хвилю веслом не б'ючи.
Знаю, тебе, потічок невеличкий, я враз переходив,
Бо ж і водиці було - ледве що по кісточки.
Ринеш тепер, підживившись снігами сусіднього схилу,
Бурхають води твої, виром нуртують мутним.
Що то дало мені так поспішать, одпочинку не мати
Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?
Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег -
Годі й придумати щось - твердо ногою ступить?
Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная
Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!
Чи колісницю, що з неї в іще не оброблену землю
Кинуто вперше було щедрий Церерин засів!
Та не пора тут на всі оті вигадки давніх поетів!
Світ і не бачив тих див - і не побачить, либонь.
Ти ж, із містких берегів своїх вийшовши нині, потоку,
Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!)
Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,
Що через тебе отак бідний коханець баривсь.
Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:
Саме потоки не раз чули любовну жагу.
Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався
Інах: жагою тоді бралась його холодінь.
Два п'ятиліття не пробула ще Троя в облозі,
Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.
І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську,
Різними землями гнать піняві хвилі свої?
Кажуть, що й ти обіцяну Ксутові німфу Креусу
Довго, Пенею, ховав ген аж у фтійській землі.
Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила
Феба відважна, що п'ять дочок на світ привела?
А запитав би я, де твої роги тепер, Ахелою,
Ти б відповів у журбі: "Гнівний Геракл їх зламав!"
Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося -
Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.
Та й семигирлий Ніл-годувальник, що пильно ховає
Десь у далеких пісках витоки буйні свої,
Кажуть, в Еванту, Асопову доньку, так закохався,
Що пригасити жаги вже й повноводдям не міг.
Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,
Водам відринуть велів - води й відринули всі.
Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви
Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, -
Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:
Нігтя криваві сліди - і на волоссі, й лиці, -
Вражена злочином дядька й провиною Марса, блукала
Серед безлюддя, взуттям не захистивши ноги.
Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурхливий -
І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:
"Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта
Рід свій виводиш, - чому берег мій топчеш, сумна?
Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?
Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.
І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,
Мов у нестямі себе в груди оголені б'єш?
Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того,
Хто на ті сльози твої без спочування б дививсь!
Іліє, страх подолай! Мій палац чекає на тебе,
Ріки вшанують тебе. Іліє, страх подолай!
Сотня чи більше німф - під твоєю буде рукою:
Сотня чи більше німф - у володіннях моїх.
Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, -
Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе".
Мовив. А та, у землю скромно потупивши вічі,
Плакала - наче дощем, лоно скропляла слізьми.
Тричі бралась тікать - над глибінню тричі спинялась:
Далі - ні кроку, бо страх силу їй всю забирав.
Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,
І нарікання такі з уст їй злетіли тремких:
"Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом,
Ще коли можна було прах той дівочим назвать?
Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..
Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..
Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?
Хай же зі мною на дно піде неслава моя!"
Мовила - й очі, сповнені сліз, полою прикривши,
Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.
Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди -
Й ложе з ним, кажуть, вона стала законно ділить.
Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, -
Свідками ж ваших забав - тільки гаї та ліси".
Доки те мовив я, - ширшали води, все виливались:
Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.
Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,
Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?
Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла
Світом про славні твої витоки слава лунка...
Ти ж - безіменний; води твої - струмки випадкові,
В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.
Замість джерел тобі - зливи й сніги, що тануть весною,
Всі ті багатства тобі млява зима подає.
Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним
Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.
Чи зачерпне тоді спраглий мандрівець із тебе водиці?
Чи побажає тобі, вдячний: 'Так вічно пливи!"?
Ти - біда для отар, біда ще більша - для ниви;
Це, може, іншим болить; я тут журюся своїм.
Лишенько! Стільки я тут про потоки, любов їхню мовив,
Марно - аж сором бере! - ймення такі називав!
Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя
Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім'я!
Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:
Влітку - хай спека тебе, взимку хай сушить мороз!