18
Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла,
Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, -
Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,
Славні дерзання мої ніжний ламає Амур.
Часто я любці казав: "Лиши мене в спокої, врешті!"
Ще я не змовк, а вона - вже на колінах моїх.
Часто: "Таж сором..." - зітхав, - а вона, тамуючи сльози:
"Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!.."
Шию руками мені обів'є - все цілує й цілує,
Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні.
От і подоланий я! Вже не зброю - домашні діяння
Та свої власні бої славити буду в піснях.
Мав я і скіпетр в руці: трагедія нашим старанням
Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги.
Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,
Що його похапцем я так по-домашньому взяв.
І манівцем повело божество мене - любка гнівлива,
Над трагедійним співцем вже тріумфує Амур!
Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати
(Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз)
Чи сную вірші про те, що Уліссові шле Пенелопа,
А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, -
А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,
І Гіпполіт, і його батько читали колись;
Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,
Що - повелителька струн Лесбосу ліри - Сапфо.
Скоро вернувсь мій Сабін, об'їхавши світ, із собою
Він попривозив листи - відгуків слово живе.
Значить, Улісса печатку впізнала жона його вірна,
Мачуха Федра - до рук лист Гіпполіта взяла;
Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;
І до Філліди є лист, тільки б живою була!
До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;
Фебові ліру, Сапфо (ти ж полюбила) склади!..
Тож і в твоїй, хоч озброєння, Макре, оспівуєш, пісні
Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур.
Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою - злочин!),
Є Лаодамія ще - з мужем померла вона...
Радше (я ж знаю тебе!) не бої, а кохання ти славиш, -
І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!
19
Зайве, на думку твою, пильнувати, дурню, дружину, -
Хоч ради мене пильнуй, підігрівай мою хіть!
Лиш заборона смаку додає; дозволиш - набридне.
З дозволу - бовдур хіба, телепень буде любить.
Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,
Хай і відмова не раз місце благанню дає!
Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?
Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим.
Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, -
Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене!
Скільки разів на біль голови нарікала, здорова!
Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти...
Скільки разів дорікала мені - й ні в чому не винен
Мусив я стільки ж разів бути її прохачем!
Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,
Знову благанням моїм радо назустріч ішла.
Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!
Скільки цілунків було - бачать боги! - і яких!..
Так от, красунечко, й ти, що недавно мій зір полонила,
Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй.
Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати
Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч.
Так, тільки так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, -
Ось що мені до смаку, що підживляє мій дух!
Інша, масна, по яку лиш рукою досить сягнути,
Шкодить: мов меду об'ївсь - от і нудотно стає.
Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, -
Від Громовержця вона, певно, б у тяж не зайшла.
Ока з рогатої Іо й на мить на спускала Юнона -
І її муж через те Іо ще дужче жадав.
Хочеш легкого, доступного - з дерева рви собі листя,
Дзбанами воду черпай у повноводій ріці.
Щоб володіти коханцем найдовше - обманюй коханця.
От настанови даю!.. Знову на горе собі!..
Все ж потурання - на шкоду мені: втікачів - здоганяю,
А здоганяють мене - я тоді за втікача.
Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,
Двері свої зачинить з вечора вже поспішай.
Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай,
І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз.
Що за листи, що їх жвава служниця приносить-відносить,
І чому кралі твоїй спати окремо кортить.
Хай ось таке допече тобі врешті колись до живого, -
Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив.
На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,
Хто собі взяв за мету дурня дружину любить.
Ось що затям: як жоні довіряти не перестанеш,
То перестане вона милою бути мені!
Довго я в муках чекав: пильнуватимеш добре дружину -
Добре снувати брехню, думав я, буду тобі.
Бевзь ти однак! На таке, що й сором дивитись крізь пальці,
Дивишся - тим і кладеш край насолоді моїй!..
Що ж це - о горе мені! - й не знатиму вже заборони?..
Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч?
Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?
Приводу вже не даси, щоб проклинав я тебе?
Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?
Він, недотепа, мені смак до любові псує!
Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість:
Доки мовчиш, як той пень, - я не суперник тобі!