7
Чи не прекрасна вона? Чи блиску мало в ній, зваби?
Чи не такої в богів часто випрошував я?
Все ж ув обіймах своїх намарно тримав її, млявий, -
Ложе на сором собі тілом ліниво гнітив.
Я, хоч хотів, та не міг; вона - так само хотіла;
Що чоловіче, однак, те наче спало в мені.
Все-таки шию мою вона обвивала руками, -
Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, -
Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала
І до стегна раз у раз ніжно тулилась стегном.
"Мій ти велителю", - тихо шептала, пестила словом, -
Тільки б роздмухати хіть, мову солодку вела.
Тіла ж мого мов цикутою хтось льодяною торкнувся -
Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.
Наче колода лежав, мов бовван, тягар непотрібний,
Сам уже, врешті, не знав: хто я: людина чи тінь.
Що ж то на старість (якщо я діждусь її) буде зі мною,
Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?
Втім, чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,
А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак...
От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища - жриця,
Начеб із братом своїм рідна прощалась сестра.
Щойно ж я двічі Хліді русявій, тричі - білявій
Зміг прислужитись Пітб, тричі - й Лібі вгодив.
Ну, а Корінні аж дев'ять разів, слухняний коханець,
Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.
Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?
Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?
Може, накресливши ймення моє на червоному воску,
Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?
Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,
Пересихають до дна врочені води джерел,
Падають жолудь з дубів, з лози виноградної - грона,
Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.
То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..
Видно, й мені через те сили забракло в ту ніч.
Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі -
В ньому безсилля мого друга причина була.
А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї -
Тільки сорочка в такій близькості з тілом її.
Нестор би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,
Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон...
Доля всміхалась мені, зі мною ж - їй не всміхнулась,
Як мені знову тепер, як же благати богів?
Ба, та вони ще й образились, певно: таким подарунком
Так скористатись, як я, - чи не образа для них?..
Що собі зичив, те сповнилось: і прийняла, й цілувала,
Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь -
Що з того щастя, однак? Без ужитку - що то за влада?
Я - наче скнара отой, що не торкнеться майна!..
Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває
Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.
Так хіба той покидає красуню вранці на ложі,
Хто має в храмі ось-ось чистих навідать богів.
Може, не надто палкими були її поцілунки?
Чи не на все спромоглась, щоб розохотить мене?
Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,
Навіть ті скелі глухі - стільки в ній ласки було!
Зрушить тим паче могла людину живу, чоловіка -
Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.
Що б то дало, якби Фемій виспівував перед глухими?
А для Таміра-сліпця взявсь малювати митець?
Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,
Стільки любовних забав на усілякі лади!
Тіло ж лежало моє, немов напівмертве тим часом,
В'яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.
Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,
Нині вже діло нове - службу йому подавай.
Що ж ти й тепер дрімаєш, мій сороме, частко найгірша?
На обіцянки твої щойно ж я, дурень, піймавсь!
Так підвести свого власника і безоружним лишити -
Втрати такої, ганьби я через тебе зазнав,
Частко найгірша, кажу!.. А тебе ж моя любка рукою
Зволила пестити ще та спонукати до гри...
Та, коли способом жодним піднять їй тебе не вдалося
І про обов'язок твій, лежню, тобі нагадать, -
"Що то за жарти зі мною такі? - промовила гнівно, -
Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..
Тут або вовну чаклунка якась проколола, або вже
З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер".
І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, -
Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, -
А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх
(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.
8
Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?
Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?
Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.
Нині, як грошей нема, значить, ти неук - і край!
Те, що пишу, до вподоби коханій. Та що мені з того?
Вірш мій впускає у дім, а віршувальника - ні.
Хвалить мене; перед хваленим двері, однак, зачиняє.
От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.
А нещодавній вояк, доробившись ранами статку,
Вершник, що кров'ю жививсь, нині при ній, а не я.
Як ти, життя моє, можеш такого в обіймах тримати?
Як ти в обіймах його можеш, життя моє, буть?
Ця голова - як не знаєш, то знай: до шолому навикла,
Бік, що при боці твоїм, важкість меча відчував.
Ліва рука, що не дуже підходить їй перстень, тримала
Щит, а правиці торкнись - кров на ній вчора була.
Втім, хіба можеш торкатись руки, що людину вбивала?
Де ж воно нині - гай-гай! - серце чутливе твоє?
Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, -
Те, чим багатий тепер, - тілом собі заслужив.
Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, -
Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..
Я ж, хто покликаний Музам і Фебові чесно служити,
Перед глухими дверми пісню намарно сную!
Є в тебе глузд - не вдавайсь до марниць, як ми, бездіяльні, -
Вчися стояти в рядах, за таборами іти.
Пильно вигладжуєш вірш? Загін випроваджуй до бою!
Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!
Батько богів, лиш дізнавсь, що золото - сила найбільша,
Втіху собою ж купив, ставши дощем золотим.
Доки платні не було, суворим був батько, та й донька:
Двері - цілісна мідь, вежа - залізо одне.
Та, лиш у вигляді золота злинув спокусник тямущий, -
Вмить, одгорнувши полу, діва дала, що велів.
Ще коли древній Сатурн щасливо правив на небі,
Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.
Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо -
Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.
Блага всі зверху були: пшениці колосились без плуга;
Плід - на гіллі; у дуплі - меду, хоч кухлем бери.
Землю тоді ще ніхто не зранював ралом потужним,
Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.
Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:
Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.
Видно, кмітливість твоя - проти тебе, природо людини,
Надто вигадлива ти - жаль, що на шкоду собі!
Нащо-бо навколо міст наїжачені вежами мури?
Нащо вкладаєш до рук ті братовбивчі мечі?
Море навіщо здалось? Не вміщаєшся на суходолі?
И неба ще прагнеш, щоб там - третя посілість була?
Справді, чому б то не прагнути: там же святині Квірина,
Лібер, Алкід там, а ще - Цезар до них приєднавсь.
Не задля плоду - шукаючи золота, вергаєм землю;
Воїн громадить собі кров'ю добуте майно.
Перед убогим зачинено курію; почесті - в грошах,
В них і повага судді, й вершника гордість - у них.
Хай собі все заберуть - і Форум, і Марсове поле,
Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, -
Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,
Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..
Нині й суворій, наче сабінка, наказувать буде,
Мовби невільниці, той, хто може щедро платить.
То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,
А заплатити б я міг - зникли б обидва з очей.
О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, -
Придбане кривдно майно хай би на порох зітер!