Оповідка десята
«В одному селищі жив багатий старий купець, якого звали Каматура. Так-от він, поховавши свою дружину, охоплений любовною жагою та вражений стрілами Ками, дав чималий викуп бідному купцеві й узяв його дочку собі за жінку. Але дівчина, хоч і прагнула кохання та ласки, навіть дивитись не могла на дідугана. Ось дуже добре сказано: [223]
Нещастя для мужчини - сивина -
Його красуні милі обминають,
Мов на колодязі уздрівши кістку,
Що для чандалів хтось її поклав.
А також
Покручений увесь, мов дерево сухе,
ховається від вітру,
Пощерблені пеньки лишились від зубів,
тече із рота слина,
Нездатний говорить, блукає тьмавий зір,
в пружках лице, о горе! -
Байдужі родаки, і жінка, і сини
старого зневажають.
От якось, коли лежала вона з чоловіком в одній постелі, відвернувшись від нього, у домівку раптом вдерся злодій. Побачивши його, жінка з переляку міцно притиснулась до старого. У того від радості волосинки збилися на тілі, і він подумав: «О! Як вона обняла мене! Ти диви!» - і раптом помітив злодія, що причаївся в кутку. «Ага,- здогадався купець,- це вона злякалась його і тому так пригорнулась до мене». І сказав злодієві:
«Котра відштовхує завжди, а зараз раптом обняла,
О благодійнику! Таку хутчій подалі забери!»
І, коли той уже виходив, ще кинув йому вслід: «О злодію, приходь до мене щоночі. Нехай моє багатство стане твоїм». Тому я й кажу:
Котра відштовхує завжди, а зараз раптом обняла,
О благодійнику! Таку хутчій подалі забери!
Що й казати? Цей старий ласолюб усе своє багатство сам віддав злодієві. І ти так учинив».
А поки Караламукха й Рактамукха сперечались між собою, з моря вилізло ще якесь чудовисько і сказало: «Слухай, макаро, твоя жінка вже давно поститься, і, не дочекавшись тебе, вона розпрощалася з життям». Стривожений до глибини душі, Караламукха мовив: «Ой, яка ж мене, безталанного, біда спостигла! Недарма кажуть: [224]
Дім, власне кажучи, не дім, якщо нема хазяйки в нім.
Він гірше нетрів лісових, нехай розкішний то палац.
З жоною ж в нетрях і курінь - немов оздоблений палац,
Як дім покинула жона, він мовби лісу глушина.
А також
Як дім у когось без жони, що щебетала б лагідно,
Нехай у пустинь той іде, правдиво, пустка дім такий.
Зглянься наді мною, друже, прости мені гріх супроти тебе, бо інакше я ступлю в полум'я розлуки з коханою своєю!» Мавпа Рактамукха засміялася й мовила: «Та я давно вже помічаю, хто жінці потурає, того вона в покорі тримає. А тепер іще раз переконалася в цьому. То чого ти журишся, тобі б радіти треба. Коли така погана жінка помирає, слід влаштувати свято. Кажуть так:
Ту легковажну із жінок, що жить не може без сварок,
Мужі вважають старістю в подобі лютої жони.
Отож, хто прагне в світі цім щасливо жить і поживать,
Той мусить жінку обминать і на ім'я не називать.
Той, хто стегнисту покохав, не взнавши норову її,
Від неї знайде свій загин, немов метелик на вогні.
Красиві, звабливі з лиця, однак отруйні у собі,
Подібно до плодів гунджі,- така натура всіх жінок.
Не пустить думки на язик, а те, що по очах збагнеш,
Не здійсниться, і не надійсь,- така вже вдача у жінок.
Та хай і так! А що й казать про витівки шелихвісток!
Якщо вони готові вбить зачате у собі дитя?!
Дурне те парубча, котре любов знаходить у черствій,
В жорстокій - ласку й доброту, в холодній - пломінь почуттів».
І мовив Караламукха: «Твоя правда, друже! Але що я маю робити? Я безглуздо розкраяний надвоє: з одного [225] боку гине моя сім'я, а з другого - руйнується дружба з тобою. Ось так буває з кожним, над ким тяжіє доля. Кажуть:
За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?
О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?»
Рактамукха спитала: «Ти про що?», і Караламукха розповів.
Оповідка одинадцята
«В одному селищі жили собі селяни - чоловік та жінка. Він уже був підстаркуватий і здебільшого робив те, що поклонявся богам, а вона, дуже охоча до любощів, ніколи вдома не сиділа і все шастала по чужих чоловіках. От колись побачив її шахрай, який жив з того, що обкрадав багатих людей, і сказав їй: «Слухай, голубонько, я нещодавно поховав свою жінку, а твої краса, чарівність і стрункий стан вразили мене стрілою Смари в самісіньке серце. Тож дай мені упитися солодощами кохання!» А вона на те: «О достойний муже, коли так, то в мого чоловіка є гроші,- але він до того немічний, що з нього вже порохня сиплеться,- ну от, я їх у нього заберу, прийду до тебе, і ми з тобою вдвох подамося до іншого краю, де й купатимемося в любовних утіхах». Він їй сказав: «Це мені до вподоби! Давай удосвіта стрінемося тут, а потім підемо в інше місто, і я з тобою зазнаю там земного щастя». Вона радісно мовила: «Так і буде!» - і повернулась додому. А вночі, коли чоловік спав, забрала всі гроші й рано-вранці побігла в умовлене місце. Шахрай вклонився їй, і вони почимчикували в південний край. Довгенько вони вдвох мандрували, аж ось шлях їм перетяла річка, і тоді той пройдисвіт подумав: «Що ж я робитиму з цією молодицею, весна якої вже давно відцвіла? Може, нишком утекти від неї? А як же гроші? Е, ні, я втечу з грошима!»
Отак він вирішив і сказав їй: «Важко буде переправитись через цю річку, люба! Давай зробимо так: спершу я переберуся з багатством на той берег, а потім тебе візьму на спину й перенесу, як пір'їнку». Вона відповіла: «Хай буде по-твоєму, любий!» - і віддала йому калитку з грошима. А шахрай вів далі: «Голубко, ти дай мені й свою одежу, щоб багатство загорнути, а сама, не соромлячись, сміливо ступай у воду». Жінка погодилася тоді плутяга забрав гроші, одежу, та тільки його й бачили. [226]
А вона, схрестивши руки на грудях, прибилася до того берега, сіла й отетеріло заклякла на місці. Несподівано туди забрела шакалиха з шматком м'яса в зубах і, помітивши рибину, що викинулася на берег, випустила свою здобич і з усіх ніг до неї. Тим часом шуліка ухопив м'ясо й шугнув у небо. Рибина, угледівши шакалиху, метнулась у воду. А та, що сиділа голяка на піску, усміхнувшись, мовила шакалисі, труд якої пішов намарне:
«Шуліка м'ясо ухопив, метнулась риба у ріку,-
От м'яса й риби знов нема! Як буть тобі, шакалихо?»
Почувши це від жінки, яка втратила і багатство, і кохання, шакалиха, також посміхаючись, сказала:
«За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?
О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?»
Поки Караламукха все це розповідав, підплив ще один морський житель і гукнув: «Гей, чуєш, твою домівку зайняв якийсь здоровенний макара». Не знаходячи собі ради, засмучений Караламукха мовив: «Ти бачиш, як мене доля покарала:
Став недругом найліпший друг, кохана жінка відійшла,
У домі оселивсь чужак,- що може статися за цим?
Воістину справедливо сказано:
Тьма-тьмуща всяких бід на бідняка чигає.
Що ж мені робити? Чи розпочати з тим зухвальцем війну, чи завдяки умовлянням вижити його зі свого дому? А може, посваритися з ним або влестити подарунком? Мабуть, я спитаю про це Рактамукху. Недарма ж кажуть:
Хто діло робить, взявши слушну раду
У тих, з ким радитись доконче слід,
Той успіху досягне неодмінно,
Але не той, хто не зробив цього».
Отак поміркувавши, він звернувся до Рактамукхи, що сиділа на дереві джамбу: «Ти тільки поглянь, люба Рактамукхо, які напасті на мене з усіх боків. Он у мою оселю неждано-негадано влізло могутнє чудовисько. До чого мені зараз найліпше вдатися?» Але та відрубала: «Я ж з тобою, невдячний, знатись не хочу, а ти лізеш межи очі! Нічого я тобі, дурило, не радитиму, бо сказано: [227]
Не слід поради всім давать, пораду мавпі даючи,
Знай, птахи втратили гніздо і просто неба стали жить».
Караламукха спитав: «А як же це сталося?», і тоді Рактамукха розповіла.