Оповідка дванадцята
«В якомусь лісі на гіллястому дереві жила пара птахів. Одного разу в місяці магхі до підніжжя того дерева приблудилася мавпа, гнана дошкульним вітром та нещадною зливою. Горобець, побачивши, як вона прикривається лапами і клацає зубами від холоду, співчутливо сказав їй:
«В тебе ноги є і руки, зовсім схожа на людину,
Чом на холоді страждаєш, не збудуєш дім для себе?»
Почувши такі слова, мавпа подумала: «Ой, які ж само-впевнені всі живі істоти! Навіть оце нікчемне горобеня ціни собі не складе! Правду кажуть:
Хто собою не гордиться? В кім пиха не нароста-є?
Лапки в сні здійма тітібга, небо щоб, дивись, не впало.
І так помізкувавши, гримнула:
Ах, розбещене дівчисько, не гадай, що ти пандита,
Замовчи негайно, шльондро, бо й тобі я дім зруйную».
Але пташка на те не зважила і знову порадила мавпі збудувати собі хижку, де можна було б сховатись від дощу. Та ще більше розгнівалась, вилізла на дерево і геть розкидала гороб'яче гніздо. Ось тому й кажу:
Не слід поради всім давать, пораду мавпі даючи,
Знай, птахи втратили гніздо і просто неба стали жить». [228]
Вислухав усе це Караламукха, а тоді став благати: «О люба, хоч і провинився я перед тобою, але все-таки порадь, в ім'я колишньої дружби, що мені робити?» Рактамукха відповіла: «Нічого я тобі не радитиму. Ти ж за напосіданням своєї жінки заманив мене в океан, щоб там згубити. Чи ж так можна! Хоч тобі жінка й наймиліша за все на світі, не слід на догоду їй топити в океані друзів, родичів та й будь-кого. Тьху на тебе, дурню, коли ти ще заради жінки зробиш таку підлоту! Та й взагалі жінкам не можна сліпо довіряти!
Заради неї кинув рід, поклав на неї півжиття,
Вона ж залишила мене. Як можна вірити жінкам?»
«Це ж про що?» - спитав Караламукха, а Рактамукха розповіла йому.
Оповідка тринадцята
«В одному селищі жив брахман, який мав жінку, а вона тільки те й знала, що сварилася з його родичами. Не в змозі більше цього терпіти, він узяв свою кохану брах-манку й подався з нею в далекий край. От зайшли вони в праліс, і вона сказала йому: «Спрага мене палить, любий, принеси мені трохи водички». Коли брахман повернувся, роздобувши десь води, то застав жінку мертвою. Довго він побивався та плакав за дружиною, яку до нестями любив, і зненацька почув голос, що долинав з небес: «Якщо ти, брахмане, віддаси їй половину свого життя, то брах-манка воскресне».
Почувши це, брахман зробив обмивання і тричі повторив, що ладен віддати жінці половину свого життя. По тих словах брахманка відразу ожила. Тоді вони вдвох напилися води, попоїли лісових плодів і рушили знову в дорогу. Незабаром вони зайшли в садок біля воріт якогось міста, і брахман сказав жінці: «Ти, люба, почекай мене тут, а я піду по харчі»,- та й попрямував у місто.
От сидить вона в тому садку, відпочиває, і раптом забриніла пісня, яку божественним голосом співав каліка. Брахманка, вражена стрілою бога кохання, підійшла до нього й мовила: «Якщо ти мене не полюбиш, то занапастиш нещасну жінку!» Він їй сказав: «Та що ти з таким калікою [229] робитимеш?» І вона йому відповіла: «Нащо ти таке балакаєш? Зійдуся з тобою, голубчику!» От вони зійшлися, а коли натішились одне одним, брахманка йому сказала: «Тепер, господарю мій, серце своє я віддаю тобі назавжди. І прошу тебе піти з нами».
Невдовзі повернувся брахман з харчами, і подружжя сіло обідати. А вона й каже чоловікові: «Он якийсь каліка голодний. Дай йому трохи їжі». Він послухав її, і тоді брахманка повела мову далі: «О брахмане, жаль, що в тебе нема попутника, бо коли ти часом підеш у село, то мені не буде з ким і словом перемовитися. Давай візьмемо цього бідолаху з собою». Той їй відповів: «Ти он сама ледве ноги волочиш, а тут ще й каліка!» Але жінка наполягала на своєму: «Та я нестиму його в скрині!» І тоді той, обдурений її оманливими словами, погодився.
На другий день, коли вони спинились на перепочинок, брахман з тією скринею, в якій сидів каліка, упав у криницю, а брахманка виловила її зі своїм коханцем і попрямувала з ним до якогось міста. А там царські слуги, що стояли на воротях при в'їзді, вимагаючи мито, побачили в неї на голові скриню і силоміць привели жінку до царя. Цар відкрив скриню і побачив каліку. І тоді спитав брахманку: «Хто це такий?» Та відповіла: «Це мій чоловік, якого скалічили родичі, коли ділили спадщину, а я, сповнена любові й співчуття, умостила його собі на голову й оце несла до тебе, володарю». Вислухав її цар і сказав: «Тепер ти мені сестра рідна. Дарую тобі два села, і живи там з чоловіком, утішаючись радістю й щастям».
Тим часом з веління долі якийсь подвижник витягнув з криниці брахмана, який після довгих поневірянь дістався до того самого міста. А невірна жінка, як побачила його, кинулась до царя й мовила: «Ось, повелителю, прийшов сюди лютий ворог мого чоловіка»,- і цар наказав його стратити. Але брахман сказав йому: «О божественний, ця жінка забрала з собою те, що належить мені, якщо ти шануєш закони, то нехай вона віддасть мені моє!» Цар мовив: «Люба, коли ти взяла в нього щось, то віддай йому!» Вона відповіла державцеві: «Нічого, о божественний, я в нього не брала». Тоді заговорив брахман: «Тричі поклявшись, я віддав тобі половину свого життя - віддай його мені». Боячись царського гніву, жінка тричі промовила: «Життя я віддала»,- і відразу ж померла. Цар дуже здивувався й спитав: «Як це сталося?», і брахман йому все розповів. Тому я й кажу: [230]
Заради неї кинув рід, поклав на неї півжиття,
Вона ж залишила мене. Як можна вірити жінкам?
Рактамукха вела далі: «Ти ось іще послухай гарне оповіданнячко:
Муж усе ладен зробити, як його попросить жінка,
Хоч не кінь, заржати може, голову собі поголить».
І спитав Караламукха: «Як це?», і Рактамукха розповіла.