Оповідка п'ята
«В якомусь озері жили дві рибини. Одну з них звали Шатабуддгі - Сторозумна, а другу - Сахасрабуддгі - Тисячорозумна, і дружили вони з жабою Екабуддгі - Сама собі на умі. Частенько сиділи вони втрьох у прибережній воді, втішаючись красномовством. Одного разу при заході сонця, коли водяні жителі вже скінчили розмову, до того озера прийшли рибалки, тримаючи в руках сіті, а на головах кошики з рибою, і почали перемовлятись [249] між собою: «Хоч це озеро й мілкувате, але, видно, в ньому водиться багато риби. Прийдемо сюди завтра вдосвіта». Поговорили вони так і пішли додому, а засмучені рибини стали раду радити... Жаба занепокоїлась: «О Шата-буддгі й Сахасрабуддгі, ви обидві чули, що сказали рибалки. Як тепер бути - тікати чи залишатися? Розпорядіться, де голову прихилити?» Вислухавши її, Сахасрабуддгі засміялася й мовила: «О люба приятелько, чого ти злякалася? То все пусті балачки. Недарма кажуть:
Страшні, підступні наміри зміюк, падлюк і харцизяк
Не завжди ж бо збуваються, тому й тримається ще світ.
Вони сюди не прийдуть, а коли й прийдуть, то я силою свого розуму тебе врятую, бо знаю багато способів плавання в воді». І тоді озвалася Шатабуддгі: «Правду сказала шановна, воістину Тисячорозумна. Справедливо мовиться:
В світі цім нема нічого, що б не переважив розум.
Розумом своїм Чанак'я переміг оружних Нандів.
А також
Куди ні вітер не проникне,
Ні промінь сонця золотий,
Туди проникне блискавично
Натхненна думка мудреця.
З того, що тут говорили й що довелось почути, випливає: рідного краю, який заповідали нам предки, залишати не можна. Сказано ж:
Не звідать щастя в небесах від ніжних приторків божеств,
Бо щастя - в рідному краю, хай навіть бідний буде він.
Отож не треба залишати рідного краю. Я захищу тебе силою свого розуму!» Жаба на те відповіла: «Любі мої, хоч я і один розум маю, але тут не зостанусь - піду зі своєю родиною на інше озеро». І, як тільки споночіло, жаба зі своїми близькими поскакала до сусіднього водоймища.
А коли на світанку прийшли рибалки й закинули сіті, то в них потрапило чимало риби, черепах, жаб, раків та інших водяних жителів. Навіть Шатабуддгі й Сахасрабуддгі, хоч як вони спритно плавали, врятувались не [250] змогли і зрештою з усім своїм родом опинилися в сітях. На другий день задоволені мисливці забрали багатий улов і вирушили додому.
Саме в ту пору жаба Екабуддгі вистромила з озера голову і, вгледівши, що один рибалка несе на голові Шатабуддгі, а другий волочить по землі Сахасрабуддгі, бо вони були дуже важкі, прокумкала: «Ти бач, яка дивина!
Того, хто мав стократний глузд,
Повісили донизу головою.
Хто мав тисячократний глузд,
Того волочать у пилюці.
А я, вдоволений своїм здоровим глуздом,
На хвилях прохолодних бавлюсь».
Тому я й кажу: «На самому розумі далеко не заїхати!» Той, що знайшов золото, мовив: «Може, й так, але все одно треба прислухатися до дружніх порад. Хіба це завадить? Ти мене не послухав, бо хизуєшся своїми знаннями, та ще й жадібність тебе заїла. Добре про це сказано:
Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,
А перлина ця на шиї - нагорода твоїй пісні».
Той, що тримав на голові колесо, запитав: «Це ж про що?», і той, що знайшов золото, розповів.
Оповідка шоста
«В одному селищі жив осел на ім'я Уддгата, який був у домі пральника єдиною тягловою силою. Вдень він переносив вантажі, а по ночах пасся, де тільки хотів. На світанку, боячись, щоб не потрапити комусь до рук, Уддгата повертався додому, і хазяїн прив'язував його на подвір'ї. Одного разу, блукаючи серед ночі полями, осел зустрів шакала й побратався з ним. Опецькуватий Уддгата і худющий шакал унадилися в город, де росли огірки. Досхочу понаїдавшись їх, вони вранці розбігались по своїх домівках.
Одної місячної ночі осел, стоячи посеред городу, в захваті мовив: «Поглянь, брате мій, поглянь, яка чудова ніч - зараз я, мабуть, заспіваю пісню! Ти тільки порадь, яким голосом її виводити?» А той йому у відповідь: «Чого це тобі раптом закортіло пісню співати?» Раз ми вдались до [251] такого недостойного діла, як крадіжка, то краще вже мовчати! Бо сказано:
Не варто красти кашлюну, а соні йти сторожувать,
Слабким - солодке смакувать, якщо вони бажають жить.
Крім того, твоя пісня не буде милозвучна і здалеку нагадує гудіння раковини. А тут на городі сторожі сплять, вони попрокидаються і вб'ють тебе чи заберуть із собою, отож наминай мовчки напоєні амрітою огірки. Не лізь не в своє діло!» А осел йому на те: «Ти так говориш, тому що живеш у лісі і тебе ніколи не тягло до співу. Кажуть:
Як місяць розсіва пітьму й притислась любка до плеча,
Амріта струменить до вух, яку народжують пісні».
Шакал промовив: «Усе це, братику, так, але ти співати не вмієш. Ти тільки ревеш, то навіщо ж себе занапащати?» Осел уперся: «Тьху на тебе, дурню! Хіба я в співах не пет-раю? То послухай, у чому їх суть:
Сім нот, октави три,
Дієзів двадцять сім,
Усього п'ятдесят
І вісім звуків є.
Три паузи,
Дієзів шість
І рага двадцять шість,
І сорок почуттів!
Усього сто вісімдесят і п'ять
У музиці частин,
Крім тих, що в ведах,-
їх визначив Бгарата.
Через гармонію цих складових
Боги і люди втіху тут знаходять.
Трьохокий подолав Раваку
Під звуки, видобуті з жил.
Чого ж ти, брате, вбив у голову, що я нічого не тямлю в музиці, і не даєш мені співати?» Шакал сказав: «Коли [252] так, любий, то співай собі на здоров'я, а я біля воріт огорожі стану й стежитиму за сторожами. Співай, скільки тобі заманеться». Так вони й поклали. Осел заревів не своїм голосом і навіть незчувся, як сторожі попрокидалися і, скрегочучи зубами, почали дубасити його палицями по чому попало, аж поки знесилений співак повалився на землю. Потім прив'язали йому до шиї ступу з діркою і самі знову полягали спати. А осел, коли минув біль, миттю схопився на ноги, бо така вже осляча порода. Сказано ж
Собаки, коні й віслюки недовго відчувають біль:
Удар дубця відчутний їм, гай-гай, недовше мухурти.
Потім осел із ступою на шиї проломив огорожу, а шакал, побачивши його, зареготав і мовив:
«Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,
А перлина ця на шиї - нагорода твоїй пісні».
Отак і ти, шановний, не послухав мене, хоч я тебе попереджав». А той, що тримав колесо, озвався: «Твоя правда, друже. Неспроста кажуть:
У кого розуму нема і хто порад не визнає,
Той смерть свою зустріне так, як стрів її Мантхара-ткач».
Той, що знайшов золото, спитав: «Це ж як?», і у відповідь почув таке.