ОЛІФАНТ КЛИЧЕ
128
Роланд побачив - втрати величезні,
И звернувся він до друга Олів'єра:
«Мій друже, бережи вас Бог, повсюди
Ми бачимо сміливців - друзів мертвих;
Як плакатиме Франція-красуня,
Коли дізнається про смерть баронів.
Чому ж, королю любий, ви не з нами?
Мій брате Олів'єре, що зробити,
Щоб сповістити короля про скруту?»
Той відповів: «Не знаю, що робити,
Та краще смерть, аніж безчестя наше!»
Аой!
129
Сказав Роланд: «Я засурмлю у ріг вже,
І Карл, який виходить з гір, почує.
Я певен, він поверне військо зразу».
А Олів'єр: «Великий буде сором
Для вас, а для батьків тяжка образа,
На все життя нестерпнеє безчестя.
Я радив вам - нічого не зробили!
Тепер вже я не дам своєї згоди.
Засурмите у ріг - то ви не лицар.
Адже залили вже ви кров'ю поле!»
Граф відповів: «Але ж я добре бився!»
Аой!
130
Сказав Роланд: «Жорстока наша битва,
Я засурмлю у ріг, нас Карл почує».
А Олів'єр: «Не лицарська то справа!
Коли я радив, ви не дослухались,
Якщо б був Карл, не правили б ми тризну,
То не його провина - смерть героїв».
І він продовжив: «Вам клянуся щиро,
На бороду свою: якщо побачу Альду,
Ніколи вам не спать в сестри обіймах!»
Аой!
131
Роланд спитав: «У чім причина гніву?»
У відповідь: «Ви винуватець всьому!
Розумна смілість - то не божевілля,
Обачність важливіша, ніж завзяття.
Згубила франків легковажність ваша!
Ніколи вже ми не послужим Карлу,
Послухали б мене, він був би з нами,
И напевно виграли б ми другу битву.
Марсілій був би вбитий чи в полоні.
Геройство ваше призвело до скрути,
І ви вже більше не підпора Карлу,
До Судного вже дня таких, як ви, не буде!
Ви помрете, а Франції - безчестя
І нашій дружбі край настав сьогодні.
До вечора обом нам не дожити!»
Аой!
132
Турпін, почувши їхню сварку зблизу,
Коня злотою шпорою стискає,
Впритул під'їхав і почав картати:
«Сеньйори, ви, Роланде, Олів'єре,
Ім'ям Господнім прошу не сваритись.
Що ж, Оліфант нас, звісно, не врятує,
Але було б все ж краще засурмити,
Щоб повернувсь король - заради помсти.
Хай не святкують перемогу маври!
Коли тут франки Карла з коней зійдуть,
Побачать нас, посічених і мертвих,
І в труни покладуть на спини мулів,
Оплачуть нас у горі та скорботі,
Всіх однесуть на цвинтар монастирський.
Нас не з'їдять тут пси, вовки чи вепрі».
Роланд промовив: «Правду ви сказали!»
Аой!
133
Роланд приклав до вуст свій ріг славетний
І засурмив, зібравши усі сили.
За тридцять льє ті звуки було чутно,
Через вершини гір пішло відлуння.
Карл та його барони їх почули,
Король сказав: «Там наші люди б'ються!»
Та відповів тут Ганелон підступний:
«Скажи це інший хто, сміялись б з нього!»
Аой!
134
І знов, вкладаючи нелюдську силу,
Роланд сурмить у Оліфант потужно.
Багряна кров вже на вустах з'явилась,
З натуги тріснули на скроні жили.
І Оліфант свій звук розніс далеко.
Карл, що долав тіснину, чує знову,
Почули також Найм та інші франки.
Король сказав: «То плаче ріг Роланда!
Даремно не сурмив би, там вже битва!»
Та мовив Ганелон: «Яка там битва!
Старим ви стали, посивіли зовсім,
А розмовляєте, немов дитина.
Тож знаєте, Роланд пихатий надто,
І диво, що Господь його ще терпить!
Він Нобль здобув без вашого наказу,
Йому назустріч маври вийшли зразу
І битись почали з Роландом бравим.
Щоб не лишить слідів тієї битви,
Він наказав добряче луг промити.
Заради зайця просурмить день цілий.
Та й зараз з перами жартує, звісно,
И доводить, що в бою не має рівних.
Що ж стоїмо? Хутчіш рушаймо далі!
Земля Велика ще від нас неблизько!!»
Аой!
135
Вуста Роланда вже залиті кров'ю,
І коло лоба з скронь вона стікає.
Та він долає муки й сурмить знову...
Ці звуки Карл почув та інші франки.
Сказав король: «Як довго ріг рокоче!»
І герцог Найм додав: «Роланд у скруті!
Там бій кипить. А хто доводить інше,
Той зрадник, хоче обдурить усіх нас.
Мерщій до зброї! Клич нехай лунає!
На поміч поспішим дружинам нашим!
Ви чуєте, як ріг Роланда стогне!»
136
Король звелів заграти в звучні сурми.
Зійшло все військо франків з коней, кожний
Вдяга шолом і панцир, меч бере свій
І щит міцний, і довгий спис надійний
З стрічками різних кольорів. Сідають
На коней бойових усі барони,
Острожать їх впродовж шляху в міжгір'ї
І лицар лицарю одне говорить:
«Хоча б застать Роланда нам живим ще,
Тоді разом би ми повоювали!»
Даремні сподівання! Надто пізно!
137
Зоря настала, сонце вже яскраве.
Під променями зброя блискотіла,
їх відбивали панцирі, шоломи
І розмальовані щити в узорах,
Списи та хоругви у позолоті.
В страшному гніві Імператор їхав,
І кожний франк в печалі був глибокій.
Та не було такого, щоб не плакав,
Бо всі боялись за життя Роланда.
Король звелів схопити Ганелона,
Призначив варту з кухарів походу.
Покликав старшого із них, Безгона:
«Це зрадник, наглядай за ним пильніше,
Він запродав мене і наше військо!»
Безгон, почувши це, покликав сотню
Своїх товаришів і розповів все.
А кухарі схопили Ганелона,
Висмикували бороду та вуса,
Дав стусанів йому по кілька кожний,
Та били ще різками і кийками,
Навісили міцний ланцюг на шию
І, мов ведмедя, обв'язали спритно.
Як дрантя купу, кинули на шкапу
І вартували до приходу Карла.
Аой!
138
Вершини гір похмурі й грізні, доли
Глибокі й темні, в них стрімкі потоки!
Попереду й позаду війська сурми,
Здається, відповідь шлють Оліфанту.
А Імператор в гніві мчить донизу,
За ним всі франки у журбі та тузі,
І жодного немає, хто б не плакав
І Бога не просив спасти Роланда,
Щоб вийти вкупі з ним на поле бою,
Відважно кинутись на сарацинів.
Та що з того? Даремні ці благання,
Роланда їм уже не врятувати.
Аой!
139
У горі Карл Великий мчить донизу,
І борода весь панцир закриває.
Барони безперервно шпорять коней,
Понятий кожен справедливим гнівом.
їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий,
Без них жорстоко з бусурманом б'ється,
Якщо поранять графа, хто ж спасеться?
О Боже! Шістдесят із ним лишилось!
Король не мав героїв сміливіших!
Аой!