ЛИСИЦЯ-НЕНАЖЕРА
Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба. [90]
- О, ще не цурається мене доля! - зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.
Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.
Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила - вгорі висять торбинки.
«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна дістати».
Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору - дістати харчу не могла.
«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».
Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.
- У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!
їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було Джерела.
Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. [91]
- Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!
Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі - аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:
- Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?
Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.
А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.
- Сестро, як ти туди потрапила? - гукнула.
- Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.
- Що ж там було?
- Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси - кепсько мені буде.
Лисиця знову зайшлася плачем.
- Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи - черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. [92]
- Правду кажеш?
- Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.
- А як прийдуть пастухи?
- Не бійся. Вони далеко звідсіля - я їх бачила.
- Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.
- Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З'їла - на здоров'я.
- Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.
Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.
Знічев'я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.
«Ще рано»,- подумала вона.
Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.
- Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо! [93]
ЛЕВ І БИК
Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За левадою починався густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в горах. В лісі водилося багато всякого звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.
І треба ж було вийти левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.
- Оце так бик! - захоплено вигукнув лев.- Такого здоровенного й гладкого я ще не бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру. А залишати шкода... Треба щось придумати.
Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в'язи. Думав, думав та й каже:
- Ану ж заманю його до свого лігва, а там уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.
Не гаючи часу, подався до бика.
- День добрий, биче!
- День добрий! - насторожено відповів той. [94]
- Побачив я тебе й зрадів: великий ти і дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.
Бикові сподобалося, що лев хоче товаришувати з ним. Адже він царського роду, і для кожного звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.
- Був би щасливий з такого товариства,- відказав бик.- Мені теж обридла самота.
- О, тоді треба відсвяткувати цю подію! - вигукнув лев.- Саме сьогодні мені принесли вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?
- Неодмінно прийду.
- Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва. Знаєш, де воно?
- Ні, не знаю.
- Пам'ятаєш дуплисте дерево біля джерела?
- Атож.
- А трохи далі за кущами є печера. Там я на тебе й чекатиму.
- Згода,- сказав бик.
Лев почвалав до лігва, а бик зостався на [95] леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у ліс і незабаром дістався до дуплистого дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.
- Гарно тут,- промовив бик.
Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.
- Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що не зможу сьогодні обідати з тобою.
- Чому? - здивувався лев.
- Забув, що треба негайно зробити одну роботу. Мені час йти.
Лев насупився.
- Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже підеш.
- Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде нагода потрапезувати разом. А зараз мушу йти.
Лев розгнівався.
- Слухай, друже, не віриться мені, що ти маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості: чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не любо зустрів? Чому ж ти тікаєш? [96]
Бик став навпроти лева й відповів спокійно:
- Кажу тобі ще раз, друже,- я таки піду.
Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.
І бик хутенько подався геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:
«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму».