ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ
Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.
- А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один.- Ану ж нападе дикий звір?
- Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.
Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.
Другий ішов трохи позаду й розглядався по [145]боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.
Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь подався своєю дорогою.
Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.
А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:
- Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!
- Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуpy [146]
- Отак і сказав? - засміявшися, здивувався приятель.- Ти ба, який розумний.
- Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.
КОЗА І ПАСТУХ
Пас якось пастух у горах кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди між камінням.
Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі на скелю, сміливо переплигували провалля, радіючи теплому весняному дню.
А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів'я гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.
Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й вухом не веде - одно шматує гілля, наче вік не їла. [148]
Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це - хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.
Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:
- Ох, перепаде ж мені! Розгнівається господар, нагримає.
Підійшов хлопець до кози й почав благати:
- Кізонько моя люба, не кажи господареві, що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк би з'їв. Тож не кажи господареві, уклінно прошу.
- Дивак ти, хлопче! - відповідає коза.- Адже мій перебитий ріг одразу впаде господареві в око. Скажу я йому чи не скажу - байдуже, він і так побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого погляду?
БАГАТІЙ І КОЖУМ'ЯКА
В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому [149]поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.
Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум'яки та й каже:
- Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.
Вислухав його кожум'яка й похилив голову.
- Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.
- Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю. [150]
Минуло кілька днів, але кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.
- Чи ти забув, що мені обіцяв? - питає.
- Ні, не забув.
- То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?
- Ох, сусіде, аби я міг - перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.
- Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,
і другий. Якось багатій проминав подвір'я кожум'яки. Той побачив сусіда, загукав:
- Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався...
- Перебиратися? Про мене - лишайся тут, не завдавай собі клопоту...
- А то чому? - здивувався кожум'яка. Багатій усміхнувся.
- Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.
Кожум'яка зрадів і відповів сміючись:
- Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане. [151]
Добре стає не таким добрим, а погане - не таким поганим, як здається попервах.