МАВПИ-ТАНЦЮРИСТКИ
Якось єгипетський цар забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли банани, горіхи й хурма. Відтоді цар щодня ходив у ліс, дивувався з папуг, що вигравали барвистим пір'ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з'їдали їх. І ось одного дня цар мовив до свого почту:
- Мені спало на думку зібрати стадо мавп і навчити їх танців.
- Що ти, наш володарю! Хіба таке можливе? - здивувався почет.
- А чому б і ні? Мавпи дуже люблять наслідувати людей. Побачить вона, скажімо, що людина зачісується, і собі шкребе голову. Хай тільки побачить танок - одразу сама затанцює. Тож накажіть спіймати кілька десятків мавп і привезти їх до палацу.
Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.
- Заженіть мавп до великої зали й спробуйте навчити їх танців. Та дбайте про них, годуйте добре, щоб не відчували вони неволі.
Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське веління. Аж ось за [116]кілька день один з них прийшов до царя й каже:
__ Царю наш! Мавпи навчилися танцювати,
та ще й як! Вони вивчили всі танці. Танцюють навіть краще за нас! А що вже тішаться! Ходи сам подивись!
Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою золотих.
Потім наказав покликати кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:
- Пошийте для мавп гарне, барвисте вбрання. І щоб не було однакового. Не шкодуйте краму й золота на оздоби, робіть якнайкраще. Бо за тиждень у палаці - велике свято, і мавпи на ньому танцюватимуть. Такого свята досі не бачили!
За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились вдягнеш в шовки та оксамити вельможні гості, сяяв оздобами. Цар з царицею Щиро вітали всіх, частували пресмачними стравами й найсолодшими напоями. А потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.
Посідали на свої місця цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи в барвистому вбранні, в машкарах - дуже кумедні [117] й симпатичні. Гості весело засміялися. Музики заграли, мавпи пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!
Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп - аж ось сяйнула йому думка.
Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.
Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.
І таке тут почалося, що годі й розповісти!
Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували чудове вбрання.
На кону зчинився неймовірний шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.
В залі всі реготали, і найдужче - цар. А старий слуга, що дивився на все те в двері, похитав головою і сказав іншому: [118]
Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили.
РИБАЛКА З СОПІЛКОЮ
Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує- не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.
- То ти рибалка чи музика? - часто питали його.
- І рибалка, і музика,- відповідав той.- Хіба одне одному вадить?
Якось уранці взяв рибалка сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго сидів на голому камін-ні, милуючись нескінченним танком хвиль. І сяйнула нараз йому думка.
Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати її в кошик; не треба буде морочитися сіткою! [119]
Та й ну одна за одною награвати найкращих пісень.
Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.
Бачить рибалка - нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і закинув. А як почав витягати - одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.
- Еге,- каже хлопець,- коли я тобі грав, то ти не танцювала. Тепер танцюй не танцюй - я вже більш не гратиму!
КУРІПКА ТА КУРИ
Рано-вранці один селянин поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев'я.
Спродався селянин та й збирається додому. Коли це бачить - поблизу юрба. Зацікавився чоловік, що там таке. Підходить, дивиться - аж то приручена куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.
Сподобалась вона селянинові.
- Продаєш? - питає в господаря.
- Продаю. [120]
- Скільки?
- Стільки.
- Дорого.
- Дорого за куріпку, що лагідна, мов ягня? Вона вже кілька місяців у мене і весь час ходить вільно, не тікає, а ввечері завжди вертається до свого гнізда. От візьми та пусти до курей, вони її приймуть як свою.
Поторгувалися трохи й ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.
А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе зеленої травиці, води нап'ється і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.
Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні не пускали під зелене гілля, клювали в голову й висмикували пір'я.
Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір'я.
На її щастя в зарості часто прилітав горобчик. Куріпка з ним заприятелювала. От якось жаліється йому: [121]
- Знаєш, любий горобчику, не люблять мене кури, хоч на очі їм не з'являйся. А все тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу женуть геть. Ця зневага завдає мені жалю, бо я до такого не звикла. Ще коли жила в горах, нас, куріпок, усі птахи любили й мали собі за честь нашу прихильність до них. І в домі мисливця, якому я потрапила до рук, мене любили й пестили. Найдобріше зерно давали, ласощами пригощали. А тут отак зненавиділи!
Послухав горобчик куріпку і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити куріпку.
- Не сумуй,- каже.- Зажди трохи: далебі, перетреться, перемнеться та й так минеться.
По кількох днях селянин помітив, що куріпка ховається в заростях.
«Посаджу-но я її в курник,- думає,- разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».
Так і зробив. Цілий тиждень не випускав їх. Нарешті відімкнув курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка - в зарості до горобчика. [122]
__ Горобчику любий,- каже радісно,- таки
на твоє вийшло. Тепер я не журюся. Горобчик злетів нижче, аби краще чути.
- Не журюся,- провадила далі куріпка,- бо побачила: все зло, яке мені кури чинять,- не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного - адже вони одного роду! - а тому лише, що забіяки! Через те й не живуть у згоді.
- Я це знав,- осміхнувся горобчик.- Але не казав тобі, бо хотів, аби ти сама збагнула.
- Тепер-то я збагнула,- сказала куріпка,- і мені байдуже до їхніх вихваток.