ПАСТУХ І МОРЕ
Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.
- Ой, лихо,- часто бідкався пастух,- хіба це життя? Крутишся в самоті, гибієш з холоду, душу видувають вітри! Несила вже мені терпіти! Краще продам овець та візьмусь до якогось іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!
Пильнував пастух овець і повсякчас дивився на море, милувався і примовляв:
- Яке прегарне море! Гарніше за гірські вершини, зелені ліси, барвисті луги. Прекрасніше за місячне сяйво. Нема на світі нічого кращого за море!
Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він поволі наближався, розтинаючи воду й лишаючи за собою білу піняву стежину. [209]
Пастух прикипів очима до корабля.
- Якби-то я плавав на кораблі! Де б тільки не побував! Яких тільки див не набачився б! А якби ще я мав власний корабель, які гроші заробляв би я торгівлею!
Весь день і всю ніч муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.
Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й поплисти в далекі краї.
Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася страшна буря. Важкий корабель ледве тримався на воді.
Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він потоне.
Пастух сполотнів з жаху.
«О лиха годино! - подумав він.- Чим же мені не сподобалася суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я не дав, аби зараз опинитися на березі - хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»
І він сказав морякам: [210]
- Чиніть, як знаєте.
Моряки викинули фініки в море, корабель полегшав і весело застрибав по хвилях.
Невдовзі буря вщухла, а за кілька день вони кинула якір у порту.
Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався з міста.
Якось, пасучи на узбережжі отару, спіткався він з давнім товаришем.
Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.
Перед ними лежало безмежне синє море.
- Яке воно спокійне! - сказав товариш пастухові.- Анінайменшої хвильки.
- Ба ні - воно дуже підступне! - мовив пастух.- Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків.
БАТЬКО ТА ДОНЬКИ
Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі - віддав їх заміж - одну за городника, другу за гончаря.
Якось у неділю батько надумався:
- Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними. [212]
Подався спершу до старшої, що була за городником.
- День добрий, доню!
- Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.
- Як тобі живеться, доню? - питає батько.
- Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!
- Може, скоро піде дощ, доню.
- Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.
Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.
- Навідаюсь до твоєї сестри,- каже.
- Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.
Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки - гончарихи.
Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.
- Ну, як ся маєш? - питає батько.- Як господарство? [214]
- Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.
- Та погода наче гарна, доню.
- Так, але на заході з'являються хмарки, піде дощ.
- О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.
- Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.
Батько похилив голову.
- Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився - все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої - сльози. І повір мені, доню,- так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.
ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ
Одного ранку бігла лісом лисиця - несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.
- Добридень, лисичко,- привітався він.[215]
Чудова в тебе курка! Товста, жирна - добра буде юшка!
- Оце ж я й думаю зварити юшку! - сказала лисиця.
У журавля аж слина потекла.
- Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!
- То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо,- люб'язно запропонувала лисиця.
- А що! З охотою!
- Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?
- Знаю, знаю. Щиро дякую.
Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:
- Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?
Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова - така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.
Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося [216] їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.
Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.
- Сідай, любий журавлику, призволяйся,- сказала вона.
Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.
А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.
- Смачна юшка! Чому ти не їси?
- Тая їм,- відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася
й подумала:
«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з'їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»
А журавель вийшов з-за столу і сказав:
- Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?
- Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду. [217]
І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.
- Ласкаво прошу, люба лисичко! - радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї юшки!
Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?..- подумала вона.- Я ж не зможу з'їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з'їв.
- І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? - запитав він.
- Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.
- їж, їж сміливо,- припрошував журавель.- Обом вистачить.
- Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.
Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.
«Голодна я залишилась,- думала вона, [218]але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»