ОЛЕНЬ І ВИНОГРАДНИК
Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців[44], але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.
«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! - подумав олень.- Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».
Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.
- Стійте! - гукнув один мисливець.- Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся - він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.
Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.
- Де ж він дівся? - питає один із мисливців.
- Напевне, встиг ускочити в ліс,- каже другий.
- Ні,- докинув третій,- ми добре пильнували і, коли б він з'явився, неодмінно побачили б.
- У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?
- Ще пошукаймо,- озвався п'ятий мисливець.- Не знайдемо - що ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.
- Ходімо,- каже один,- певне, олень таки втік од нас.
- Ходімо,- погодились мисливці та й подалися гуртом геть.
Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:
- Я врятувався - аж не віриться!
Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!
Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя - одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.
І скоїлося непоправне - треба ж було озирнутися одному мисливцеві!
- Гляньте! - гукнув він до товаришів.- У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!
Мисливці побігли до виноградинка - і побачили оленя.
- Ось він!
Олень кинувся тікати, мисливці - за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]
«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»
Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.
НЕДУЖИЙ ОЛЕНЬ
На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.
Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві •й жалібно стогнав.
Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:
- Ти що, занедужав, сусіде?
- Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.
- Бажаю тобі якнайшвидше одужати!
- Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині
зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала48: все одно олень не їстиме - чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.
- Добрий день, чули новину?
- Яку?
- Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.
- Ой лишенько! - жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.
- Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.
- Як здоров'ячко, любий сусіде? - питають.
- Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.
Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:
- Глянь лиш, яка зелена соковита трава!
- Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати...
- Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву - ох і смачна ж! [49] Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.
- Куди це ви так квапитеся? - питають корови.
- Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.
- Ідіть, ми саме від нього вертаємось.
Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.
- Чи не поскубти травички? - каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.
- Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.
На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.
На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся - не міг намацати ні травинки.
«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»
На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:
- Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.