Минув ще один день, і знову Прабгаваті просить у папуги дозволу піти на побачення, а він їй на це:
«Йди, божественна, якщо ти зможеш
Відповісти в скрутному становищі,
Як Сантака, син купця, колись зробив.
Є тут поблизу село Тріпатха, а в ньому жив дуже багатий, жадібний і злостивий купець Сантака, який любив роз'їжджати по різних селах. їхав він одного разу з якогось села, де забрав гроші в свого боржника, а по дорозі на нього напали розбійники. Скажи, красуне, як йому було спекатися їх? Що купцеві довелося робити?»
І відповів сам папуга: «Коли Сантака помітив, що його наздоганяють розбійники, він миттю кинувся до статуї якші, котрий звався Галаграха, тобто душитель, і поклав перед нею усі свої гроші, а потім узяв грудочку крейди і так написав володареві якші:
«Ось, боже, гроші ті, що їх я всюди з боржників збирав,
Зібрав, навік тобі поклав, і тут примножуватись їм».
Розбійники, побачивши цей напис, подумали, що то гроші якші. Вони поклонилися статуї Галаграхи й пішли геть, а Сантака забрав гроші і, ніби нічого й не сталося, рушив додому».
Послухала Прабгаваті цю історію й заснула.
Така п'ятдесят шоста з сімдесяти оповідок папуги.
Вже дня наступного, надвечір, Звернулась жінка до папуги: «Піду я звідать щастя з іншим,- До нього спалахнула пристрасть».[350]
Папуга їй на те відповів:
«Йди, красуне, коли знаєш,
Як одкажеш чоловіку,-
Раптом він тебе побачить,-
Так, як той Шубганкара,
Що його застукав раджа.
Правив у місті Аванті цар Вікрамарка, і була в нього дружина, яку звали Чандралекха. Вона до нестями закохалася в царського пандита Шубганкару і за допомогою служниці призначила йому побачення. Цариця й пандит втішалися любощами в його домівці, аж поки настала пора дощів.
Цар у час дощів прибув, на прапорі звитяжнім -
Павичевий крик, в якім гуркоче грім,
І литаври переможні гучно б'ють.
Тут щодня зіпсована погода.
Негода - для жінок, палких в коханні,
Стає на перешкоді для побачень.
А ще кажуть:
Коли кохаєш і живеш коханням, донько,
Навіщо в дім негідника ідеш?
Отож у таку негоду, вночі, цар, довідавшись, що його дружина зібралась до Шубганкари, нишком убравшись у темно-синю одежу, взяв у руки меч і, охоплений ревнощами, пішов за нею назирці. А Шубганкара, як побачив царицю коло порога свого будинку, сказав:
«О лотосоока, ти з'явилася з антахпура магараджі,
Ніби із вогню Ведава,- причаївсь він в океанській глибині.
І немає друзів, ось чому гадаю я, що полохливість,
Так жінкам, як кажуть, притаманна завше, вдавана у них,
Бо ж з'явилась ти в той час, коли посилюється мла грозою,
І двигтить земля, і чути у сум'ятті перегук сторожі».
Почувши такі слова, цар заквапився до палацу, а Шубганкара став улещувати царицю милуванням та солодкою розмовою. Бо ж кажуть: [351]
Таких чоловіків вподобують жінки,
Котрі не гнівні й годять їм, немов раби,
Отим, що в гнів самі впадають легко,
А інші для жінок нікчеми безнадійні.
Найкращий із коханців той,
Цариця з-між коханок та,
Хто поведе любов свою
У найзручніше з лож.
Ось які достоїнства коханців:
Тисячократно хто згора в огні Мадани,
Кохавши ту, що заперечує його,
Про того слава йде як про нікчему.
Кого кохає безліч чарівниць,
Що їх заполонила млістю Смзра,
А він їх за покору їхню зневажа,-
Вважають, посередній то коханець.
Лиш той, хто віддано красуню любить
І хто не випуска її з обіймів,
Той заслуговує звання найкращого коханця.
Коханки бувають трьох видів:
Щонайкраща любка та, котра удатна в ласках,
У почуттях глибока, не бере дрібниць до серця,
Відхідлива у гніві й коханому покірна!
Недоречно гнівна, то піддатлива, а то й пихата,
Образлива,- коханка посередня.
Жадлива, мов чернець той джайський, балакуча,
Розбещена, вчинити прикрість завше ладна,
Не знає вдячності,- найгірша то коханка.
Коли цар відбув усі вранішні церемонії, він велів покликати царицю й Шубганкару. Посадовив пандита на трон і, немов натякаючи на вчорашнє, сказав йому, усміхаючись: «Сором'язливість жінок буває вдаваною!» Той дуже збентежився, бо зрозумів, що цар усе знає. Як він мав повестися? Отож-то й воно![352]
Адже і в домі бідняка покара має буть за гріх!
Скажіть, чи ж можуть гріх якийсь простить у домі владаря?»
І тоді папуга сам відповів: «Тільки-но той мудрець утямив, що цареві про його гріх уже все відомо, він одразу ж виголосив такий хвалебний вірш:
«Твоя лиш слава, втілення Мадани, здатна
Проникнути у світ підземний, повний зміїв,
Піднестись на вершини гір урочих,
Здолать безмежний океан з потворами страшними,
І лиш вона зродить спроможна боязкість жінок».
Вислухавши пандита, цар глянув на нього й на царицю і подумав собі: «Важко знайти такого мудреця, а жінку - легко!» Потім узяв руку цариці й віддав її Шубганкарі. «Візьми собі царицю!» - сказав правитель. А пандит, несподівано зазнавши радості, мовив: «Велика твоя милість!»
Кажуть же люди:
Як може неук розпізнать у чому гріх, у чім добро?
Хіба роздивиться сліпий, потвора де, а де краса?
Так завдяки великодушності царя пандит щасливо жив з тією красунею.
Отож, Прабгаваті, коли знаєш, що слід сказати, тоді йди, куди надумалася, а коли не знаєш, то краще залишайся вдома!»
Послухала Прабгаваті цю розповідь і заснула.
Така п'ятдесят сьома з сімдесяти оповідок папуги.