На другий день Прабгаваті відпрошується в папуги на побачення, а він їй каже:
«Йди, божественна, коли ти знаєш,
Як вчинить у випадку сумнівнім,
І зможеш повестися, як повівся
Посол в приймальні Віри-владаря!»
«А як це було?» - спитала Прабгаваті, і папуга розповів їй:
«Зачув правитель із країни Каччхі,
Буцім у Віри-владаря приймальня
Богами створена - вся в малюваннях,
У вітражах, коштовних самоцвітах.
Подейкують, оглянуть залу ту
В той край послом послали Харідатта,
Дарами забезпечивши достатньо,
Клейнодами і табунами коней.
Харідатта прибув до того міста і, побачивши царя Віру, сказав: «Послав мене мій володар поглянути на твою приймальню, прикрашену малюванням»! А Віра відповів: «Настане ранок - поглянеш!»
На другий день Віра запросив посла до себе, і той одразу ж прийшов. Як побачив він уславлену залу, оздоблену різними коштовностями, то ніяк не міг второпати - з чого вона збудована: з чогось твердого, чи з рідкого, подібного до води. Як дізнатись? Оце так загадка!»
І сам папуга пояснив: «Кинув він тоді додолу кокосовий горіх, і, переконавшись таким чином, що залу збудовано з твердого матеріалу, повернувся додому».
Вислухала цю історію Прабгаваті й заснула.
Така шістдесята з сімдесяти оповідок папуги.[357]
Питає вона іншого разу у папуги дозволу піти на побачення, а він озивається:
«Іди, красуне, коли будеш знати,
Як натішитися досхочу коханим,
Подібно до Теджуки: з милоданом
Та навтішалася, омріяним давно».
І спитала Прабгаваті: «А як це було?»
Папуга розповів: «Є село, що зветься Кхорасама, і жив там купецький син на ймення Паршванага, який мав жінку дуже вродливу, але розпусну і хтиву. А звали її Тед-жука. Одного разу пішла вона з приятельками подивитися свято деваятра, коли бога вивозять на розкішно вкрашеній колісниці, і, вгледівши гарного чоловіка, надумалася зійтися з ним. Бо
Де й гине жінка, як не на весіллі,
Як не на даваятрі, не у сварці,
Не в царському палаці, не в чужому домі?
Недарма кажуть:
В домі, в лісі, в час, коли складають жертви
Богові а чи на тиртсі, при купанні,
У плетільниці вінків, у довгих мандрах,
На безлюдді десь чи в юрмищі жіночім,
На току чи в полі, на селі чи в місті,
У палаці, в хижі чи на роздоріжжі,
При воротах у вельможі чи в кравчихи,
В прачки, у порожньому житлі сусіди,
Ждучи виїзду а чи приїзду раджі,
В сутінки, в негоду, серед дня чи ночі,
У лиху годину а чи при нещасті
Непокірна, вперта жінка завше гине.
Побачила Теджука того красунчика і, моргнувши бровою, покликала його до себе. І ось що сказала вона йому: «Я тебе полюбила, та чоловік у мене дуже лихий і свавільний - не випускає мене з двору ні на крок. Тому в день, який ми призначимо, я вкину в глечик, що стоятиме біля наших дверей, скорпіона, і коли він звідти вилізе, я придурюся, нібито він мене вжалив. А ти стоятимеш поблизу, вдаючи із себе лікаря». Отак вони домовилися й розійшлись по домівках. У день зустрічі Теджука кинула глечик на подушку й закричала: «Мене вжалив скорпіон, що сидів у глечику!» А майбутній коханець, стоячи коло дверей їхнього будинку, назвався лікарем і став торочити: «Рани перев'язую, животи масажую, колючки витягую, від отрути рятую». Отоді вона чоловіка й попросила: [358]
«Дровами запасайсь, щоб на вогні мене спалить!
О чоловіче, я помру - в тім сумніву нема,
Чи заклинателів, чи знахарів поклич сюди,
Аби із мене вигнали давніші болячки».
І чоловік загадав покликати того вродливого молодика, що тупцював біля дому. Удаваний лікар глянув на Теджуку і сказав її чоловікові: «Якщо вона, вжалена чорною гадюкою, виживе, то ти щасливий будеш, а я вкриюся славою!» Відказав йому на те купець: «Благаю тебе, цілителю, врятуй її від отрути!» Тоді самозваний лікар помастив їй губи якоюсь гіркою приправою і сказав купцеві: «Май на увазі, що найсильніша отрута на світі - отрута людська, вона ж і є найсильнішою протиотрутою проти всілякої отрути. Обсмокчи її губи».
Тільки-но став купець виконувати лікареву пораду, як одразу ж відчув, що губи в дружини гіркі, і сказав: «Ти краще, цілителю, сам обсмокчи їй губи!» Перелякавшись, аби отрута не перекинулась на нього, купець подався геть із дому. А його жінка, охоплена жагою, заходилась обніматися та милуватися з отим лікарем і невдовзі видужала. Незабаром отямився й купець. «Я - твій слуга!» - звернувся він до цілителя і вдячно торкнувся його ніг. Відтоді удаваний лікар, коли купця не було вдома, приходив до його дружини і втішався з нею. Отож, красуне, якщо ти знаєш, що сказати і вчинити, іди собі!
Хто лукавити уміє,
Знає, як і де повестись,
Той нехай у світ іде
Й робить все собі на благо,
Як йому лиш заманеться».[359]
Вислухала Прабгаваті розповідь і заснула.
Така шістдесят перша з сімдесяти оповідок папуги.