На другий день, коли стало смеркати, Прабгаваті знову відпрошується в папуги, а той каже:
«Йди, спрагла пристрасті, повеселись,
Коли у скрутний час вчинити зможеш,
Так, як перед Ганешею вчинив Духшили чоловік».
«А як це було?» - спитала Прабгаваті.
І папуга розповів: «Є місто Лохапурі, а в ньому жив безрідний Раджада, дружину якого, дуже ласу на чужих чоловіків, звали Духшила. От якось пішла вона з подругами в місто Падмаваті продавати пряжу. Коли жінки проходили повз статую Ганеші, що стояла неподалік від села, вони попросили, шоб той зробив так, аби в кожної з них збулося бажання. А Духшила, в єство якої вселився Мада-на, забажала поцілунків. Бог їм поміг, і продавальниці мали великий прибуток на торзі. Повертаючись додому, молодиці одна по одній підходили до Ганеші й обдаровувати його за те, що він удовольнив їхні прохання, а Духшила роздяглася й поцілувала статую. Тоді схильний до пустощів Ганеша взяв та й закусив їй губи, і вона змушена була заклякнути в позі курочки. Подруги Духшили, заливаючись сміхом, розповіли про все її чоловікові, і він подався визволяти дружину. Як же йому її було врятувати? Ось питання».[353]
І папуга сам відповів: «Побачивши свою жінку в такій позі, він, охоплений пристрастю, обняв її, немов півень, і став голубити. Ця кумедна ситуація розсмішила Ганешу, і він випустив губи Духшили. Жінка низько вклонилася богові та й пішла додому, лаючи дорогою свого чоловіченька.
Ось так-то він зумів, красуне,
В годину слушну хіть задовольнить,
А заодно й звільнить Духшилу
Із рук творця всіляких перепон.
За діло хто у слушний час береться,
Завжди здобуде пожаданий плід.
Хто знає, що й коли робити,
Той неодмінно процвітає».
Вислухала Прабгаваті цю розповідь і заснула.
Така п'ятдесят восьма з сімдесяти оповідок папуги.
Збіг ще один день, і Прабгаваті попросила в папуги дозволу піти на побачення, а він їй і сказав:
«Іди, божественна, зверши давно жадане диво,
Якщо зумієш ошукать чванливця-чоловіка».
Прабгаваті спитала: «А як це?»
І папуга їй розповів: «Є таке село Сангама, а в ньому жив сварливий і задерикуватий раджпут Рахадо, дружину якого звали Рукміні. Пішов якось він з нею на свято деваятра,- це коли на колісниці вивозять божество,- [354] і помітив, що вона кокетливо поглядає на чужого чоловіка. Рахадо подумав, що то, мабуть, жінчин коханець, бо вона до нього не байдужа.
В селі, де люди начебто й невчені,
Проте тямущі від природи,
Відомо, хто кому коханець,
В якої мамки молоко пропало.
Запідозривши таку переміну в своїй дружині, раджпут повернувся додому, вилаяв її грубими словами і посадовив під замок. А вона подумала: «Лише тоді й народження моє, і життя моє, і молодість моя будуть любими для мене, коли я прямо перед самісіньким його носом потішуся з іншим». І в душі поклялася вчинити це. Але як їй було справдити свою клятву? От заковика!»
І папуга вів далі: «Якось Рукміні помітила, що мужчина, який полонив її серце, проходив повз їхню оселю, і сказала йому: «Ти цієї ночі приходь до нас на подвір'я і під деревом чинчині викопай яму за обрисами тіла свого і ляж у неї горілиць». Він погодився і зробив так, як веліла вітрогонка.
Прийшла й вона туди, мліючи від жадання, і вдалась до хитрощів: розпачливим голосом погукала свого чоловіка, показуючи на будинок, а сама, тим часом, відійшла в тінь дерева, лягла на свого коханця, і вони злилися тілами. Коли її чоловік вискочив з луком і сагайдою, вона сказала йому:
«Чудовий ти лучник, ти - знаменитість,
Про тебе слава по світах пішла.
Тож пронижи стрілою місяць,-
Я теж хоробрість визнаю твою».
Почувши такі слова, отой дурило взяв лук, наклав на нього стрілу і, націлившись у нічне світило, пустив її. Вона, звісно, до неба не долетіла і в місяць не влучила, а впала хтозна-де. Рукміні при такій ганьбі заплескала в долоні, хоч саме була в полоні жаги. Рахадо довго ходив, шукаючи стрілу, а його жінка, зазнавши сповна насолоди, мовила:
«Дурню, до твого приходу я натішилася вволю!
Таж герой ти нікудишній! Я назавжди йду від тебе!»[355]
Отак сказала вона, потім сіла на коня, що його привів коханець, і поїхала з двору, а Рахадо-від сорому не знав, куди подітися. Кого тільки не обдурювали жінки, хто корився їхній волі! Адже
Колись під їхню дудку танцювали
Коханці спритні Шабгу та Говінда,
А Брахма обернувся на скотину.
Кого лише жіноцтво не дурило!
Вони - розсадники гріхів, сансари-дерева плоди,
Квітки і ягідки терзань,- яке там щастя від жінок!
Всі біди - від коріння майї.
Жіноцтво - це його коріння.
Жінок коріння -в паруванні,
Жінок відкиньте - щастя прийде».
Вислухавши папугу, Прабгаваті заперечила йому:
«Струнка - народження причина,
Струнка - добробуту причина,
Струнка - причина щастя.
Чого осуджуєш її?
Без жінок немає втіх,
Щастя без жінок не осягти.
Чоловік не відчува без них,
Що в житті досяг мети.
Недарма кажуть:
Хто ж то створив жінок звабливих,
Ці дивні сховища скарбів,
Ці щастя поклади земні,
Нектару джерело глибоке?
Хай погляд милої палає!
Всі інші погляди - пусте!
Адже в нім зболена душа
Знаходить радощів нірвану!»
Послухав її папуга і мовив:
«Слони і коні, і метал,
Жінки, чоловіки, одежа, [356]
Вода, каміння й деревина -
Усе одмінне поміж себе.
Те, що ти сказала, стосується жінок, вірних своїм чоловікам».
Вислухавши цю розповідь, Прабгаваті заснула.
Така п'ятдесят дев'ята з сімдесяти оповідок папуги.