ПІСНЯ П'ЯТНАДЦЯТА
1] В ту мить, як третя скінчилась година
2] Й не відчинялось ще світань вікно
3] На сфері, жартівливій, мов дитина,
4] Як сонцю тут було, коли воно
5] До надвечір'я рухалося скоса,
6] А вдома північ залягла давно.
7] Проміння блиснуло нам просто в носа,
8] Тому що ми всю гору обійшли
9] Й світило нам на заході знялося.
10] Я, глянувши, що промені несли
11] Вогонь могутній тисячоязикий
12] І досі ще не бачені були,
13] Руками затулив собі повіки
14] І захисний зробив для зору вал,
15] І сяєво розбилося на бліки.
16] Як промінь, од води або дзеркал
17] Відбитий, скаче під небес склепіння,
18] Зберігши в цьому русі весь свій пал, -
19] Цим і відмінний промінь від каміння,
20] В якого зовсім не високий скік,
21] Як нам посвідчує мистецтво й вміння, -
22] У мене вдарили за бліком блік,
23] І світло, хоч відбите, так засяло,
24] Що вмить я очі відвернув убік.
25] «Це що там, милий батьку, заблищало
26] Яскраво і нестерпно для очей, -
27] Спитав я, - й за хвилину більше стало?»
28] «Засліплює тебе, як всіх людей,
29] Сім'я небесна, - відповів до мене, -
30] Вказать нам шлях і присланий оцей.
31] Ти скоро звикнеш бачити священне
32] Й блаженства з ним збиратимеш плоди,
33] Наскільки, звісно, це тобі здійсненне».
34] Ми ближче підійшли, і нам радий
35] Промовив ангел, чарівний на вроду:
36] «Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!»
37] Я вчув, коли ми рушили по ходу,
38] «Блаженні милостивії»; цей спів
39] Та й ще «Радій, звитяжцю» йшли зісподу.
40] Підводячись з поетом, я схотів,
41] Аж поки досягнем щабля нового,
42] Послухати учителевих слів
43] І з запитанням підійшов до нього:
44] «Що дух з Романьї в думах мав своїх,
45] Казавши про заваду в цім для того?»
46] А він мені: «Його втягнув цей гріх
47] В запізно збагнену глибінь страждання,
48] І радить він уникнуть сліз гірких.
49] Вас із достатком зв'язують бажання -
50] Чим більше вас, тим менше припаде,
51] І з заздрощів народяться зітхання.
52] Коли ж любов до вишніх сфер веде
53] Угору ваше почуття безкрає,
54] То в ваше серце гіркота не йде, -
55] Бо там чим більше кожен промовляє:
56] «Це спільне», - тим багатший він стає,
57] Тим більше милосердя в нім палає».
58] «Тепер потрібне слово знов твоє, -
59] Озвався я, - щоб обминуть облуду,
60] Бо сумнів серце сповнює моє.
61] Та як же так: бо шмат дрібніший буде,
62] Якщо ділить його на всю юрму,
63] Аніж коли б стояло менше люду».
64] А він мені: «Даєш весь час уму
65] Вгрузати в щось, земних дрібничок повне,
66] І з світла завжди робиш ти пітьму.
67] Оте добро, безмежне й невимовне,
68] Яке в любов, у небеса стремить, -
69] Мов промінь, що на світло мчить чудовне.
70] Добра тим більшає, чим більш горить,
71] А милосердя ллється по потребі,
72] Отож чеснота виростає вмить.
73] Чим більше душ збирається у небі,
74] Тим більш любов єднає їх рої,
75] Що віддзеркалюють любов між себе.
76] Як неясні тобі слова мої,
77] То скоро Беатріче погамує
78] І ці, й всі інші запити твої.
79] Та поспішай, бо ще тебе плямує
80] П'ятірка літер, чистоти ж чола
81] Дійти сльоза покутна попильнує».
82] Хотів сказати я: «Тобі хвала...», -
83] Та вже на коло ми нове звелися,
84] І мова місце зорові дала.
85] І тут мене мов підхопило в висі,
86] Й здалося, ніби я побачив храм,
87] Куди учені натовпом зійшлися.
88] А жінка примовляла коло брам
89] По-материнськи ніжно: «Сину любий,
90] Чом стільки клопоту завдав ти нам?
91] Ми ж з батьком скрізь розшукували згуби,
92] Засмучені обоє». І пропав
93] Цей привид, як вона склепила губи.
94] Тоді в сльозах жіночий вид постав, -
95] Стає стражданням ця вода краплиста,
96] Коли її на очі гнів пригнав.
97] Казала жінка: «Як владар ти міста,
98] Що бились за його ім'я боги,
99] Бо квітне тут наука пломениста,
100] Скарай того, хто доні дорогій
101] Зухвало стан обняв, о Пісістрате!»
102] А чоловік, спокійний та благий,
103] їй слово одказав ясне й крилате:
104] «Що ж візьмем для ненависті й злоби,
105] Якщо ми для любові хочем страти?»
106] Я бачив шал нестямної юрби,
107] Як юнака вона каменувала
108] Під вигуки: «Добий його! Добий!»
109] Він похиливсь під смертю, що поклала
110] Його на землю, а в його очах
111] Небесна брама ясно поставала.
112] Круг нього вирував убивства жах,
113] А він за вбивців у сльозах молився,
114] Звертавсь до Бога в болісних словах.
115] Коли від внутрішніх видінь звільнився
116] Й до зовнішньої дійсності вернувсь, -
117] Збагнув, що в мріях я не помилився.
118] І проводир на мене озирнувсь,
119] Мов на розбудженого, й зауважив:
120] «То що тобі? Чого ти похитнувсь?
121] З півмилі є, як ти раптово зважив
122] На щось стороннє й зразу шкутильгнув,
123] Немов себе вином чи сном обтяжив».
124] «О добрий батьку, ти б лишень почув
125] Що сталось, - мовив я, - мара побожна
126] Пробігла, поки я кульгавим був».
127] А він: «Крізь сотню навіть масок можна
128] Побачити, мов крізь прозоре скло,
129] Твої думки, хай з них минуща кожна.
130] Не сховано від тебе це було,
131] Аби відкрив ти серце водам миру,
132] Що вилива предвічне джерело.
133] Не так питав тебе, як той, хто віру
134] В свій зір лиш має й квапиться спитать
135] В мерця, який упав на землю сіру.
136] Я ж запитав, щоб сил ногам надать.
137] Так треба спонукати бездіяльних,
138] Які марнують час чи просто сплять».
139] Ми тихо йшли до небокругів дальніх,
140] Віддаючись розмовам щирим тим,
141] У вечорових одблисках прощальних.
142] Аж звідкілясь насунув раптом дим,
143] Хмариною, чорнішою від ночі,
144] Нас обгорнувши мороком густим.
145] Цей дим заповнив нам легені й очі.